31 грудня минає 95 років
від дня народження поета
Леоніда Яковича Безпалого.
Леонід Якович народився 31 грудня 1926 року в селі Розсохуватка (колишній Маловисківський район).
Тяжким і тернистим було його життя. Ще шестилітнім малюком пережив голод 1932-1933 років. Жив з мамою, так як батько поїхав навчатись на курси фельдшерів і додому не повернувся.
Згодом сім’я переїхала до Малопомічної Новоукраїнського району.
З перших днів війни Леонід був мобілізований на фронт. Голод повоєнних років 1946-1947 років пережив вже будучи студентом Харківського театрального інституту.
У виші одним з його наставників був Маркіян Крушельницький – український актор, театральний режисер, народний артист УРСР, професор, один із фундаторів українського театру. Який в 1946-1952 роках працював у Харківському театральному інституті Та з 1947 року – професор кафедри майстерності та режисури.
В цей час Леонід відвідував студентські вечірки, де часто студенти дискутували про соціальну несправедливість, про репресії, про необхідність гуманізації суспільства.
Разом з такими ж як і сам хлопцями-однодумцями створив групу «РАУН» (Революційний авангард українського народу) яка пропагувала любов до України. До цієї групи входила молодьяка була проти жахливого тогочасного стану народу і мала плани просвітницької та культурницької роботи.
Студенти збирались у когось на квартирі. Остання фатальна зустріч відбулася на квартирі одного студента, як згодом вияснилося, стукача.
Лідер групи Олександр Курінний на папері олівцем накидав деякі організаційні питання, які стосувалися подальшої роботи групи РАУД
Коли все було обговорено папір порвали і викинули щоб спалити. Але це так думалось. Речовий доказ з порваних шматочків був склеєний і став основним звинувачувальним документом проти цілого гурту студентів. Як потім виявилося – здав господар квартири.
Олександра Курінного заарештували 14 січня 1948 року. А 15 січня все Леонід Якович був репресований органами держбезпеки за підпільницьку антирадянську діяльність.
У Харківській тюрмі його не били, не катували. На допит викликали о 24.00. Допити закінчувалися під ранок, чи десь біля третьої чи четвертої години ночі. Слідчий виявився доброю, щирою людиною, весь час доводив йому, що всі вони – наївні декабристи.
У тюрмі Леонід Безпалий познайомився з поетом Василем Боровим, після цього в нього зародилося бажання стати поетом і втілювати свої думки у віршах.
21 квітня 1948 року вироком військового трибуналу МВС Харківської області засуджений за статтями 54-1 «а» та 54-11 Кримінального кодексу УРСР до 25 років позбавлення волі з утисками в правах терміном на 5 років та конфіскацією майна.
Стаття 54 кримінального кодексу передбачала ознаки таких злочинів: стаття 54-1 – контрреволюція та інші дії спрямовані на підрив та повалення влади.
Стаття 54 – 1 «а» - зрада батьківщині, розстріл або позбавлення волі терміном на 10 років з конфіскацією всього майна.
За рішенням суду нашого земляка заслали на Колиму в Берлаг, на олов’яні рудники.
Колима – розмовна назва регіону на Далекому Сході в Росії, де в роки масових репресій 1032-1954 років розташовувалися виправно-трудові табори з особливо важкими умовами життя та роботи.
Берлаг (Береговий виправно-трудовий табір) – особливий табір №5 МВС СРСР, що діяв у структурі ГУ БДП. (Головне Управління будівництва Далекої Півночі НКВС СРСР) «Дальбуд» у 1948-1954 роках Це був табір із суворим режимом для утримання особливо небезпечних державних злочинців – засуджених шпигунів, диверсантів, терористів та учасників інших антирадянських організацій, а також для утримання осіб, які становлять небезпеку за своєю антирадянською ворожою діяльністю.
2 серпня 1955 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу вирок від 21 квітня було замінено статтею 54-11 зі звинувачення виключено і дії Леоніда Яковича Безпалого зі статті 54-1 «а» КК УРСР перекваліфіковані за статтею 54-10 ч.1 КК УРСР, міра покарання визначена тільки на 8 років позбавлення волі з утисками у правах терміном на 3 роки і конфіскацію майна виключено.
Звільнений у жовтні 1955 року за амністією, після смерті Сталіна.
Про продовження навчання У харківському театральному інституті не варто було й думати, так як на Колимі втратив голос.
Довелось заочно закінчити зооветеринарний технікум. І з 1959 року жив і працював у селі Крупське Кіровоградського району Кіровоградської області. Спочатку працював за спеціальністю зоотехніком, згодом заступником голови колгоспу та головою профкому.
З 1998 року мешкав у Кіровограді.
Реабілітований був у 1991 році. З цього часу мав дозвіл друкувати свої поезії.
Леонід Якович був член обласного літературного об’єднання «Степ». Автор 9 поетичних збірок: «Батьківський поріг» (2001), «На кленовім мості» (2003), «Душа шукає свій собор» (2003), «Спіши на поклик мій» (2003), «Очима правди» (2004), «Іти й не падать» (2005), « Споглядальна мить» (2005), «Житія – ріка..» (2008).
Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2008) за збірку поезій «Іти й не падать».
У його творчому доробку поезії про життя українського села. Ці вірші сповнені переживання та любові до рідної землі, рідної мови, рідного українського слова та майбутнього держави. Там переплітаються між собою радість і печаль, закарбувалося те, що він бачив і пережив, те що було і залишилося йому дорогим.
Леонід Якович проживши понад 80 років пішов від нас 12 червня 2009 року, залишивши у спадок свою поезію, свою пам'ять про нелегку долю українського народу.
Поезію яка вчить любові до рідного краю, повагу до історичного минулого, відтворює загальнолюдські цінності
В ту ніч приснився рідний степ,
Широкий – ледь охопить око.
З села по стежці мати йде,
Стою, як вкопаний ізбоку.
Хотіла щось сказать мені.
Слізьми умилась і…замовкла.
Пішла – вся в чорнім – по стерні…
Затисло груди – вив би вовком.
Я вслід за нею крадькома,
Ще в серці теплилась надія,
Надія вихлюпнулась: - Ма!..
Сльозами затремтіли вії…
Проснувсь. До ранку вже не спав,
Думки снували в дикім герці,
Колимський вітер завивав,
Рвав на шматки зболіле серце.
Розквітнув сад. Я сам його садив.
Ці деревця росли, як немовлята
І кожне тішив, кожному годив,
Вважав для себе за сестру і брата.
У розворот людської суєти,
Цвіт пелюстковий зором був і слухом,
Земне й небесне світом доброти
У звичних буднях брався райським духом.
Фаготами бджолиний гук над ним,
При добрій волі – ніжністю дбайливий,
Радіє сад і я радію тим,
Як друг – товариш – чесно й незрадливо.
На цій землі не згубиться мій слід,
Ця крихта праці – щиросердним згадкам,
Солоний піт зійде в солодкий плід
На вдячну пам'ять свідкам і нащадкам.
В прискіпливому погляді очей
Світ в многості своїй на рівні жарту,
Спіткаючись на ярмарку ідей,
Шука собі для гри козирну карту.
Привабою вцяцькованих речей
Шукають гасла спритники на старті,
Приманюють довірливих людей
Обіцяним, що й п’ятака не варте.
Мій друже, ти як істину затям:
Не све, що мовиться, то правда чиста,
На те і ярмарок, щоб вибрать крам
Й не буть ошуканим лихварським хистом.
Знай, сенс життя не гра у підкидного,
В нім кожен вимір має контур строгий.
Як хлібороб до стиглого зерна,
Торкнемось серцем до живого слова,
Душею чуєм – вікова луна
Скликає до відвертої розмови.
На клич: Пора прийшла знімати нам
Чужі убори і чужі окови!
Встає неопалима купина
Примірять обнадійливі обнови.
О слово! Вік плеча твойого сила
Тримала український материк.
Голгофу звідало – живе! – не вбили,
Уберегло свій святосяйний лик
У світ новий чимало ще ходи.
Воскресле слово, усміхнись і йди.
Натомлена роками,
Колючими стежками
Любов моя
Усталенням земного
І чесного й святого
Щасливий я.
Степ засинає. Чайка не кигиче,
Жабиний крик не оглуша ставок.
А ніч собі – і величава, й зична,
У мерехтливім сяєві зірок.
Гаптує степ у чарівні мережка
В яві живій з любов’ю і добром,
Земна душа шукає тиху стежку
До вівтаря – молитись перед сном.
А як усе запрагне супокоєм:
Дерева, квіти і трава густа,
Тоді й вона освіжною рукою
Закриє оповіщені вуста.
Немає коментарів:
Дописати коментар