Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року
у селі Піски Козелецького повіту
Чернігівської губернії (тепер Бобровецький район Чернігівської області) .
Походив із старовинного козацького роду (його пращур, за родинними переказами,
був полковником у Богдана Хмельницького).
Батько
Павла був сімейним дяком і одночасно вчителем у «школі грамоти».
Сім’я
була багатодітна, жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло
виявив хист до музики, малювання і віршування.
Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі. Від своїх однолітків він відрізнявся музичними та вокальними здібностями, а любов до музики і художнього слова прищепила Павликові його вчителька – Серафима Миколаївна Морачевська. Оцінивши чудовий голос і слух, вона порадила батькам віддати сина до монастирського хору.
Так
9-річний Павло тичина став співаком архієрейського хору при Єлецькому
монастирі, одночасно навчаючись в Чернігівському духовному училищі.
У Павла
був особливий хист до музики і регент доручив йому навчати нотної
грамоти новачків. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також
майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
Закінчивши
училище Павло Тичина також отримав музичне виховання: грав на флейті, гобої,
кларнеті, бандурі, піаніно та інших інструментах.
Продовжив
освіту в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов
ґрунтовну художню школу у у викладача малювання Михайла Жука. Але присвятити
своє життя церкві не захотів. Тому вступив на економічний факультет Київського
комерційного інституту, водночас працюючи в конторах, редакціях газет, у
театрі. Але інститут не закінчив його через початок революції.
Ще
семінаристом павло познайомився з Михайлом Коцюбинським, зацікавився літературою
і почав писати вірші. Уперше твори молодого автора були надруковані в 1912
році, а збірка «Сонячні кларнети» вийшла весною 1919 року. Вона стала подією
колосального значення в українській літературі. Перша книга Тичини була
пронизана світлою вірою в життя, людину, власний народ. «Сонячні кларнети»
одразу ж поставили 27-річного автора в один ряд з кращими майстрами
українського відродження. Тичину називали «поетом світового масштабу», який
зміг надати найважливішим зворотам особливої замріяності та глибини, блискучої
форми, гнучкої, різноманітної, яка була недосяжною навіть для видатних
письменників.
Після
виходу другої книжки поезій «Плуг» (1919) про Тичину заговорили як про
«натхненного співця краси нового дня». Тоді ж йому запропонували співробітничати
з журналом «Мистецтво» та державним видавництвом «Всевидат», а трохи пізніше
призначили на посаду завідувача літературною частиною Київського театру. Ім..
Т.Г. Шевченка
У 1923
році Тичина несподівано для багатьох друзів переїхав до тодішньої столиці УРСР
Харкова, де працював у журналі «Червоний шлях». Письменник у той час почав
вивчати вірменську, грузинську, тюркські мови і став членом Асоціації
східнознавства. Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов. З
сорока мов світу переклав твори на українську мову.
Багато
сил відбирала в тичини активна громадянська робота. , Павлові Тичині довелося працювати у редакціях газет і
журналів, у статистичному бюро, помічником хормейстера у театрі Миколи
Садовського, завідувачем літературної частини Першого державного драматичного
театру УРСР, головою інституту літератури Академії Наук УРСР. Також він був членом Харківської міськради,
кандидатом у члени ВУЦВИКу, депутатом і
головою Верховної Ради УРСР, депутатом Верховної
Ради СРСР, членом ЦК КП УРСР. Академіком АН УРСР, кілька років поет працював
директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948 обіймав посаду
міністра освіти України. Завдяки його діяльності фактично на кілька десятиліть
було припинено русифікацію України.
Однак,
починаючи з 1924 року, коли вийшла друком чергова збірка Тичини «Вітер з
України», яскравий талант митця починає явно згасати. Тепер про
трепетно-дзвінкого поета європейської культури, що як свідок революційного
братовбивства не боявся заявити: «Як страшно!.. людське серце до краю
зубожіло», - залишився самий тільки спомин. Павло Григорович глибоко затаїв сам
факт свого арешту і чудесного порятунку з пазурів Надзвичайної комісії завдяки
втручанню В. Блакитного. Після виходу на волю письменник зламався, замкнув глибоко
всередині своє справжнє «я» і вже
ніколи, ні за яких обставин не розкривав широко душу. Цей на диво талановитий
поет постійно жив під гнітом якогось паталогічного жаху, щосекунди чекаючи:
от-от постукають у двері й заберуть його навіки, як забирали на муки і смерть
багатьох справжніх майстрів українського «розстріляного відродження»… тільки
один раз, у 1926 році, Тичина ризикнув опублікувати фрагмент поеми «Чистила
мати картоплю», де начебто передбачив страшний голодомор і придушення України.
«Пильне око» радянської критики одразу ж подбало про те, щоб письменника
звинуватили у «протягуванні націоналістичного дурману». Такого «попередження»
про особливу увагу до власної творчості Тичини вистачило, що називається, з
головою. Він одразу ж написав покаяного листа – і його геній замовк остаточно.
Ні,
писати Павло Григорович, звичайно ж, не припинив. І в роки війни, і в повоєнний
час він багато працював, постійно друкувався. За літературну працю П. Тичина
навіть був удостоєний звання Героя Соціалістичної праці та Державних премій
УРСР та СРСР. Крім збірок поезій, до його творчої спадщини ввійшло близько
п’ятнадцяти поем, численні переклади, публіцистичні, літературознавчі праці,
щоденнико-мемуарні матеріали. Але протягом багатьох років читачі мали змогу
знайомитися не з творчістю справжнього Поета, а з газетними одноденками,
відверто іронічними віршами та хрестоматійними агітками, в яких письменник хіба
що пропонував під керівництвом партії «загвинтити всі гвинти…» Недарма Тичина
став об’єктом численних епіграм, злих жартів та пародій («Трактор в полі
дир.-дир-дир, я в колгоспі бригадир» і таке інше). Навіть близькі друзі дуже
болісно сприймали перетворення Поета в «дресированого» співця колективізації та
індустріалізації. Про важкий душевний стан Павла Тичини, про його страх не знав
майже ніхто… Фактично, ця людина світового масштабу стала звичайнісіньким
в’язнем, роботом історичних умов. Про Тичину з повним правом можна сказати, що
він - така ж жертва репресій, якими були Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров,
Курбас… З однією, щоправда, різницею: фізична загибель останніх не означала
смерті духовної. Тичина ж, вбитий
духовно. Продовжував існувати – по той бік себе самого. Для нього почався час
деградації. Причому деградував він так само геніально і швидко, як колись, на
початку творчості, злітав на крилах могутнього таланту… а багаторічна експлуатація
режимом імені і авторитету стала причиною його глибокого внутрішнього
конфлікту, призвела до падіння реноме Павла Григоровича в очах співвітчизників
та світової громадськості. Власне, справедливо було б казати про двох Тичин: одного,
скаліченого «більшовицькою ерою». І другого – автора «правильних віршів»,
подібних до «геніального» твору «Партія веде». Недарма й досі існують крайнощі
у сприйнятті творчості цього трагічного, по суті, майстра слова: геній чи
блазень, що продався системі.
Зате
на адміністративних посадах письменник працював, як ніхто інший. Саме Тичина
багато зробив для того, щоб якомога швидше відбудувати школи та вузи,
зруйновані в роки війни, а також для збереження українських шкіл. Павло
Григорович, скориставшись своєю впливовістю, допоміг односельцям відродити з
попелу рідні Піски, вщент спалені під час війни. Подбав поет і про те, щоб у
селі побудували нову школу (до речі, на власні кошти Тичини!) Академік постійно
приїздив на батьківщину, охоче спілкувався з місцевими жителями, неодноразово
ділився з родинами, що втратили годувальників, та з сиротами своїми гонорарами.
Намагався підтримувати Павло Григорович і молодих поетів – «шістдесятників».
Тичина, котрий, попри все, в душі залишився справжнім митцем, пробивав
талановитій молоді дорогу, допомагав друкуватися. Одначе письменник постійно
попереджав: демократичний сплеск закінчується, наближаються нові репресії.
Павло Григорович завжди підкреслював: талановитих людей треба берегти; єдина
справжня цінність на світі – то життя людини, і тому необхідно бути обачним,
щоб мати змогу продовжувати власну справу. Говорив це Тичина, начебто вибачаючись за те,
що залишився живим у той час, коли кращі майстри ставали жертвами системи,
мучениками. Йому традиційно не вірили. І даремно…
Обласканий
владою поет, який нікого не допускав до себе в душу і залишався дуже скромною
людиною, пішов з життя 16 вересня 1967 року. З руйнівною хворобою він боровся
недовго. Уже за півроку до смерті хіміотерапевтичні препарати і страждання
перетворили його зовні на тінь.
Але з
відходом Тичини у небуття феномен його особистості існувати не перестав.
Трагедія надзвичайно талановитої людини, яка половину життя присвятила широкому
служінню Високої Поезії, а половину віддала нещадній боротьбі з власною
геніальністю, і нині хвилює справжніх цінителів літератури.
Немає коментарів:
Дописати коментар