ЗГАДАЙМО ЮНІСТЬ, ЩО ГОРІЛА В КРУТАХ

      29 січня 1918 року в історії України з’явилася нова сторінка, щедро полита молодою кров’ю, назва якої – Крути.

  Крути – це великий перелом на помежев’ї двох століть. Ми вчитуємося в цю сторінку історії. Читаємо і не розуміємо: чому так сталося? Чому ніхто не помітив у той час визволення України, що на нашу землю насувалася чорна тінь.

    Неоголошена війна радянської Росії проти УНР  розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не визнає існування незалежної України, - тому більшовики передбачали  поширення революції на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з’їзд Рад  у Харкові проголосив Україну радянською республікою  і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні.
Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на Схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін названо Східним фронтом, він становив понад шість тисяч осіб, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту. Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. Залишався Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом мало кулемети й артилерію.  Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ - Бахмач – Київ.

     Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 року до січня 1918 року кількість військ, вірних УНР, зменшилося до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та передусім на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була значна кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і  реально загрозливими для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі «Арсенал», що було придушено. За таких умов єдиною надією та опорою Центральної Ради залишалася патріотично налаштована студентська молодь  Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

     Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «відродження нації»: «…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані  частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.  Єдиною активною міліарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…»

    У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами – а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з’явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

     Звернення «До українського студентства»

     «Настав грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись у дуже скрутному стані. У цей час Українська фракція центру Університету святого Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довго, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелюі йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі!  Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується зі студентів Університету святого Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…  »

   Вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодієвського братства міста Києва.  Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка. Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ої Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького .

   26 січня надійшло повідомлення від командира цього загону Аверкія  Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення : перша сотня новоствореного Студентського куреня. Більшість студентів була без жодної військової підготовки.  Дві швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналися ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

   Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2тисяч по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступати до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому – студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28-30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

      Загін матросів Ремньова  потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепотяг, і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також було гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав понад ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепотяг і почав обстріл оборонців тилу.

     Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів закінчувалися набої та снаряди для гармат. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу – виникла небезпека оточення та юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступати на потягу, що на них чекав. Біля станції Бобрик  стояв великий загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повалення повстання на заводі  «Арсенал», Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

    Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко  вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко.  Допомога резерву позбавила більшовиків можливості оточити та знищити студентів. Забравши  вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того самого дня – залізницю заздалегідь розібрали ще в Крути.

   Коли близько 17-ої години зібралися всі українські підрозділи, з’ясувалося, що бракує однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції: у сум’ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Потапов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати становили не менше 300 осіб. Щоб якось їх компенсувати, наказав ліквідувати полонених. За свідченням очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом першим почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримала спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

   Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну.

   Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

    Протягом десятиріч існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих – від кількох до декількох сотень. Хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, кого було поховано на Аскольдовій могилі: сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгін, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв Божко-Божинський, Ізидор  Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Коран, М.Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Григорій Піпський.

 Сьогодні,  коли вирішується доля України, молодь, як і колись, у далекому 1918 році, перебуває в перших рядах боротьби, і не випадково, що боротьба ця проходить саме на Сході України. У цій борні нас надихають слова великого Кобзаря: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Нехай пам'ять про наших героїв, що загинули під Крутами, буде вічною! І нехай їхня смерть буде для нас прикладом, як треба любити свою Батьківщину.