ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Народився ювіляр 3 квітня 1918 року в селянській родині в селі Ломівка поблизу Дніпропетровська. Його батько, Терентій Біліченко, працював в магазині – спочатку «підмайстром», а потім дослужився до прикажчика. Там в магазині, він вперше побачив юну Таню Гончар. Дівчина з 9-річного віку няньчила двох дітей в багатій сім’ї, яка служила по сусідству з магазином, і часто приходила за покупками. Молоді люди одружилися перед самою імперіалістичною війною.

Сашкові тоді було тільки півтора року, коли померла мама. Потім з полтавського села Сухого приїхав дід і забрав маленького онука погостювати і додому вже не привіз.Так він виріс у дідуся з бабусею, яка замінила йому маму. Коли хлопчик перший раз прийшов до школи, вчителька, не задумуючись, записала в класному журналі: Олександр Гончар. Під цим прізвищем він провчився всі роки і також отримав атестат. Тільки перед армією в воєнкоматі додивилися: свідоцтво про народження на Біліченко, а атестат- на гончар. Запропонували визначитись – Сашко обрав мамине прізвище.

В 1938 році Гончар вступив до Харківського технікуму журналістики і до 1941 року встиг опублікувати перші новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля» та повість «Стокозове поле». Коли прийшла війна, він пішов воювати добровольцем в складі студентського батальйону. Перше поранення отримав під час оборони Києва, на річці Рось. Потім були це два поранення, полон. В 1943 році, визволившись з німецького концтабору, Олесь записав в щоденнику: «В таборі для нас вонюча баланда, батіг, смерть… мені  і сьогодні вчувається скрегіт жерсті в харківській тюрмі. Як я йшов на роботу – босий по Харкову, з цигаркою в зубах, і не соромився,дививсь в натовп заплаканих матерів та сестер в надії зустріти знайоме обличчя… Але нікого не зустрів, усі були чужі, і це місто – місто мого дитинства, сонячні ілюзії – ставало для мене чужим. Я був іноземцем – голий, закований, гордий…»

Війну він закінчив в запасному полку, з яким дійшов до Угорщини. В листопаді 1945 року, старший сержант Гончар, кавалер ордена Слави, повернувшись з фронту, заїхав до сестри Шури, та так і залишився в її будинку. Вирішив продовжити навчання, Олександр вступив на 4-й курс Дніпропетровського університету. Шура з чоловіком виділили йому меншу кімнатку, самі з дітьми влаштувалися в прихожій. Сестра тоді не здогадувалася, що вночі брат пише роман «Альпи». Пізніше Гончар розповідав одному з колег, як працював над романом: «неначе  я його не писав, а щось водило моїм пером, саме писалося і клекотіло в моїй душі, якась вища сила – любов, жалість, біль…»

Вже на наступний рік він надрукував новелу «Модри камінь» - про своє коротке кохання до словацької дівчини, зустріч з якою відбулась в кінці війни, коли частина, де він служив, воювала в Карпатах. Це був світлий, романтичний твір про юнацьке кохання. Його високо оцінив Павло Тичина. Але прийшла біда..

В газеті «Радянська Україна» з’явилася передовиця. Гончара звинуватили в зраді батьківщини за те, що він описав кохання радянського солдата до іноземки. Писали, що такого не може бути, що це сором… І почалося цькування. На безкінечних комсомольських та партійних зборах Олександра жорстоко критикували і «працювали» над ним. Але найбільше за все його засмутило те, що від нього відвернулися деякі друзі. Мало хто підтримав Гончара в цей тяхкий час – адже він добре розумів, що таке страшне звинувачення закриває йому шлях в літературу. Не всі знають, що в якийсь момент, коли не вистачало сил протистояти цьому шквалу звинувачень, у Олеся Терентійовича з’явилася думка… покінчити життя самогубством. Але все таки він вистояв і, як стало пізніше відомо з його «Письменницьких освідчень», він «сперся на ніжне плече дівчини». Цією дівчиною, яка примусила його повірити в свої сили, була студентка- філолог Валентина, яка незабаром стала його дружиною

Два курси ДГУ Гончар закінчив екстерном за рік. Тоді, в 1946 році, опублікував «Альпи» - першу частину трилогії «Прапороносці» - був реабілітований і отримав Державну премію і був прийнятий до Спілки письменників. По закінченню університету йому запропонували залишитись там на посаді асистента. Через деякий час Олесь подав заяву в аспірантуру інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР і незабаром був зарахований, а з часом перебрався з Дніпропетровська до столиці.

Свої романи того часу «Таврія» та «Перекоп»  письменник присвятив уславленню героїв Громадянської війни. Після смерті Сталіна він в основному зосередився на «Романтично піднятому зображенні духовної зовнішності радянської людини». З 1959 по 1971 роки Гончар виконував обов’язки голови правління Спілки письменників СРСР. Його роман «Людина і зброя» - про долі людей на війні – була удостоєна премії імені Т.Г.Шевченка в 1962 році, та роман «Тронка» - ленінської премії в 1964.

Проблематика, до якої призвичаювався автор в перших романах, розширювалася, набувала нового філософсько-естетичного і соціального трактування. Один за одним виходять романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег кохання» (1976), та повість «Бригантина». Філософським романом, насиченим актуальними моральними і політичними роздумами про сучасну людину і планету, мирі та війні, стала «Твоя Зоря» (1980). В спадщині Гончара – літературознавчі, літературно-критичні і публіцистичні статті, нариси, повісті, зібрані в книгах «Про наше письменництво» та «Письменницькі роздуми». Його творчість належить до загальновизнаних здобутків української літератури.

Олесь Гончар був депутатом Верховної Ради СРСР трьох скликань, кандидатом в члени Цк КПРС, лау3реатом Державних премій, кавалером шести орденів та багатьох медалей. Але не дивлячись на те, що він довгий час займав високі посади, був удостоєний різних нагород та премій, письменник завжди знаходився в опозиції у влади. Можливо, саме зате, що він мав свою думку і вмів її відстоювати, партійні чиновники поважали його. Ніколи ні з ким з них він не був в дружніх стосунках. Все обмежувалося офіційними зустрічами. Олесь Терентійович відкрито не виказував свого незадоволення владою, тим паче у нього часто виникали конфлікти з партійними функціонерами.

Іноді відчай переповнював серце письменника. Особливо тоді, коли він бачив, що то в що він вірив, вироджувалося: «були друзі в літературі – і їх вже не має. Проте якийсь холодний світ тепер оповив тебе! На словах, здається, є повага але я бачу їх усіх наскрізь, цих жорстоких, черствих молодих, яким я заважаю навіть своїм існуванням. Вони чекають не дочекаються, коли я ляжу до могили. Це молоді «жеребці», це люди ери жорстокості, що живуть тільки для себе, які обвились славою, як павуки… Хіба вони можуть уявити, хіба вони можуть осмислити, що цей вимучений хворобами, як вони говорять  «патріарх літератури», після трьох реанімацій сьогодні вимушений думати, як прогодувати сім’ю? Адже їм здається, що він все має, що йому все доступно, що він всемогутній… Потрібно триматися до останнього. Адже твоє життя належить не тільки тобі. Не маєш права осиротити ближніх, а можливо ти ще потрібен і Україні… »

І Олесь Гончар дійсно тримався до останнього. Тримався – і відчайдушно, як останній романтик, вірив, що все не марно: «Вірю, прийдуть покоління тих, хто зможе не тільки добути свободу, а й надійно захистити її! Але це мабуть буде вже без нас…» він помер в лікарні 14 липня 1993 року і був похований на Байковому цвинтарі Києва.

Півстоліття видатний письменник Олесь Гончар перебував в центрі духовного життя України. В літературі, в мистецтві ця неповторність, самобутність і являються визначними рисами таланту, особистості. А такі люди як Олесь Терентійович Гончар, народжуються, мабуть, один раз в сторіччя. І заміни їм не має і не передбачається, скільки б не тішили себе гонорові особи. Спокушаючись на його славу, на величність Художника і Громадянина.