Неділя за тиждень перед
Великоднем називається «Вербною»,
«шутковою», або «квітною», а тиждень перед цією неділею - «вербним».
У Вербний тиждень, за народним віруванням, не можна сіяти
конопель і городини, бо «буде ликовате, як верба» . Не сіяли колись і буряків,
бо «будуть гіркі».
У Вербну наділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на
Богослуження сходяться всі – старі й малі, - бо «гріх не піти до церкви, як
святять вербу2. Коли закінчується відправа і священик окропить гілля свяченою
водою, то діти – одне поперед одного – стараються якнайшвидше дістати вербу і
тут же проковтнути кілька «котиків» - «щоб горло не боліло». Звичай святити
вербу дуже старий, ще в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздъникъ вьрбны».
Згадує про вербу і Данило Паломник (1095-1108), що відвідав Єрусалим і там
бачив «древі ємного по брегу Іорданову превьісоко, яко вербіє єсть й подобно».
То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «венрбіє».
Був колись в Україні звичай носити вербу з церкви до церкви.
Це робилося не тільки в суботу, а і в неділю. У Харкові у Вербну неділю учні
разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської
парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колегіуму». А в слободі Котельва
Охтирського повіту народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від
троїцької церкви до Преображенської. Колись господарі, повертаючись з церкви з
свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька
гілок або – якщо було близько – в полі, «щоб росла богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а
решту, що залишалася, несли до хати і ставили на покутті під святими образами.
Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що пропустив заутреню, то били
такого свяченою вербою, примовляючи:
Не я б’ю – верба б’є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!
Хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та
й дорогою, як додому йшли; а б’ючись, примовляли:
Шутка б’є – не я б’ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень!
Свячена верба
користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену
вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення,
палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше навесні
виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою – «щоб нечисть не
чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля свяченої верби надвір під
час граду – «щоб град зупинився». Верба має велике значення в народній
медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу з
цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину – у повній
надії. Що поможе. Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від
голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею
гарячку.
Товчене листя верби кладуть на рани, а горілку, настояну на
її листі, п’ють проти шлункових захворювань. Верба має неабияку
значення і в науковій медицині. «Кора верби в легких напарах придається при
ревматичних хворобах суглобів і болях м’язів.
Найліпше пити її в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори
давати треба в гарячкових станах і пропасниці, зв’язаних з побічною
нервовістю.»
Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу
дивно звучить народна легенда про козячу вербу – один з видів верби. Легенда
каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста,
на якому розіп’яли Спасителя: «за це її черви точать». Крім того, за народним
віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів’я: «Закохався, як чорт
у суху вербу!» Козяча верба часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і
на левадах. Її характеризує коротке й широку листя, а також грубі «котики».
Немає коментарів:
Дописати коментар