6 вересня виповнилося 125 років від дня народження драматурга, прозаїка, поета, публіциста доби розстріляного відродження, громадського і державного діяча - Івана Кіндратовича Микитенка.
Народився письменник 6 вересня 1897 року в родині хлібороба, селянина-середняка у містечку Рівному Херсонської губернії (нині с. Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області). Спочатку він учився у Рівнянській однокласній школі, потім в двокласній міністерській школі, де завідувачем працював хороший учитель і порядна людина – Юхим Іванович Зима. Він і допоміг Іванові Микитенку продовжити освіту далі, по закінчені якої в 1911 році вступив до Херсонського військово-фельдшарського училища. Вступні іспити в це училище він склав на відмінно.
Залишивши
родинне батьківське гніздечко, в Херсоні
розпочалося його самостійне життя. І щоб там не було на його життєвому шляху
він прагнув якнайглибше пізнати все, що відбувалося у навколишньому світі.
В
зв’язку з початком імперіалістичної війни, він сімнадцятирічним юнаком закінчив військово-фельдшерську школу за
скороченою програмою. В грудні 1914 року його як «лікарського помічника»
відправляють на фронт.
Довгий час працював
у військових лазаретах аж до Жовтневої революції 1917 року.
В дні
Лютневої революції , користуючись авторитетом серед солдат-фронтовиків, його
обирають до революційного полкового комітету.
Через три роки тяжко хворий, з обмороженими
ногами, повернувся Іван Кіндратович з фронту додому. Одужавши, брав активну
участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини. Завідував лікувальним
пунктом у селі Нечаївка. Одночасно
провадив велику культурно-освітню роботу серед селянства. Старожили Нечаїки згадували, що молодий лікар відразу пішов співати в церковний
хор. Але потім влаштував свій хор у клубі, куди поступово перетягнув усіх
хористів, навіть дяк почав приходити. Співали «Заповіт», «Чорнії брови, карії
очі», «Ніч яка місячна». Також Микитенко організував у клубі струнний оркестр
та драматичний гурток, який ставив «Наталку Полтавку», «За двома зайцями»,
«Марусю Богуславку».Одночасно взявшись за перо пише вірші і короткі
п’єси на злободенні теми.
В
перші роки Радянської влади він був членом колегії райнаросвіти,де завідував
позашкільним відділом, працював у комісії по створенню дитячого будинку для
сиріт Донбасу, читав лекції, організовував гуртки художньої самодіяльності, в
яких і сам активно виступав.
У 1922
року Нечаївський комітет незаможників направляє Микитенка на навчання до
Одеського медичного інституту. В Одесі
розпочинається серйозна творча робота
майбутнього письменника. Тут він стає членом літературного об’єднання «Потік Жовтня», в діяльності
якого брали участь тодішні молоді поети. Виступає зі своїми першими віршованими
творами в клубах перед робітника та
студентами. Згодом його вірші,
оповідання, фейлетони, нариси та статті почали друкувати в газеті Одеського губ
парткому «Ізвестія». В 1926 році були
надруковані оповідання Івана Микитенка з циклу «Етюди червоні», які увійшли до
першої прозової збірки «На сонячних гонах», та п’єса «У боротьбі». Вся його
письменницька робота була присвячена революції. Теми які його хвилювали,
пов’язані з баченим і пережитим на селі до 1922 року. В оповіданнях відтворене
життя села в роки громадянської війни і несли у собі багато автобіографічного
або особисто баченого та спостереженого.
Не
залишаючи навчання, майже не маючи освіти, він працює на посаді завідуючого
літературною частиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою
філією «Гарту».
Наприкінці
1926 року Іван Кіндратович був викликаний до Харкова, де в 1927 році він
закінчує Харківський медінститут. Проте лікарем
більше ніколи не працював. Справою його життя стала література.
Тож в Харкові «подружжя Микитенків оселилося у кооперативі
літераторів на вулиці Червоних письменників. Цей страшний дім, куди, наче у
гетто, збирали з 1930 року майбутніх «ворогів народу», відомий як «Будинок
“Слово”». З 1933-го тут регулярно заарештовували господарів квартир та їхніх
гостей – літераторів, які приїздили до столиці й зупинялися у друзів. Це
було надзвичайно зручно для НКВС. Іван Багряний, якого заарештували саме в
цьому будинку в 1932 році, писав, що самі письменники в той час вже називали цей
будинок «Крематорій». Проте навіть той, хто регулярно спостерігав арешти
сусідів і розумів, що відбувається, щиро вірив, що його ця біда обмине. У
звільнені «ворогами народу» квартири селилися нові радянські письменники, а
потім і вони звільняли площу».
У Харкові він приймає
активну участь у підготовці Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з
керівників ВУСППу (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). З
переїздом до Харкова почався новий період у житті письменника, заповнений
літературною працею і громадською діяльністю.
Вже в
кінці двадцятих років Іван Микитенко був
широко відомий у нашій літературі як талановитий прозаїк та драматург, як
громадсько-політичний діяч і один з організаторів молодої літератури.
Впродовж
1926-1928 років з-під його пера з’являється
п’єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл
Кириченко - школяр» (пізніша назва «Дитинство Гавриїла Кириченка») перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.,
«Вуркагани».
У 1928
році Іван Микитенко разом з іншими письменниками їде в подорож за кордон. Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі,
Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру».
В 1932
році Іван Кіндратович Микитенко стає членом оргкомітету Спілки письменників.
Такі як і він письменники працювали над
тим, щоб уряд піклувався про обдаровану молодь і чуйне ставлення до
літераторів старшого покоління.
В 1933
році Микитенко пише першу книгу роману «Ранок», тема якої перевиховання
«важких» підлітків, недавніх безпритульних.
Роман так і залишився недописаним.
Останні
роки життя пише переважно п’єси. Це комедія «Соло на флейті», «Дні юності», Переробив драму Михайла Старицько «» Ой не
ходи, Грицю, та й на Вечорниці» як історичну п’єсу «Маруся Шурай».
Влітку 1937 року Микитенко був у Іспанії на II
Міжнародному антифашистському конгресі письменників. А в цей час у Києві
відбулися збори парторганізації спілки письменників, де Микитенка заочно
звинуватили у тому, що він, як голова комісії з прийому до Спілки письменників
України, виявляв нерозбірливість при прийомі нових членів, які були «ворожими елементами».
Восени 1937 року проти Івана Кіндратовича було
розгорнуте газетне цькування. Повернувшись додому у вересні,
Микитенко дізнався
про свої злодіяння зі сторінок «Літературної
газети».
Через
наклепницькі звинувачення тих часів його зняли з усіх постів. Перед цим 3
жовтня на партійних зборах Спілки радянських
письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час
вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала
притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з
заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами,
який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня
він повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся, ставши
жертвою сталінського беззаконня. За два тижні,
18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці
Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.
Його застрелили на вулиці, а тіло закопали невідомо де. Дружина Микитенка,
Зінаїда Бикова, отримала таку довідку «Ваш чоловік – Микитенко Іван
Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці м.Києва в
районі “Шовкобуду” із вогнепальною раною на скроні. На підставі
судово-медичного огляду смерть Микитенка наступила внаслідок самогубства». Цю довідку їй вручили майже через двадцять років. А місце
його поховання невідоме й досі.
12
квітня 1956 парторганізація Спілки письменників
України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка».
Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Юрій Збанацький,
його підтримали Олесь
Гончар, Іван
Цюпа, Леонід Первомайський, Микола
Бажан, Іван
Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937
року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».
У 1962 році журнал «Жовтень» опублікував
останню п’єсу Микитенка, написану до 20-річчя Жовтневої революції, – «Як
сходило сонце», яка викликала неабиякий інтерес. Сучасники Микитенка ніяк не
могли зрозуміти: як він, глибоко партійний письменник, у 1937-му році міг
написати та подати на розгляд це? Невже не розумів? Чи розумів? У п’єсі йдеться
не про перемоги більшовиків, а про трагічну поразку повстання на київському
«Арсеналі» в січні 1918 р. Повстання, що почалося зарано, стало причиною жахливої
загибелі великої кількості цивільних людей. П’єса Микитенка була написана на
мемуарній літературі та спогадах арсенальців. І на рівні з Леніним тут
з’являлися Винниченко, Петлюра та Грушевський – і не як карикатурні
«злодії», а як живі повноцінні персонажі…
Немає коментарів:
Дописати коментар