ВЕЛИКИЙ МИСЛИТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

3 ГРУДНЯ

295 років від дня народження 

українського просвітителя-гуманіста,

філософа, поета - 

ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Найвидатніша й найпомітніша постать у духовно-культурному житті України XVIII століття. Григорій Савич Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині в козацькій родині.

Освіту здобув у Києво-Мигилянській академії, а завдяки винятковим музичним здібностям потрапив у склад імператорської придворної капели. 1741 року він брав участь у святкуванні з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети.

У 1745-1750 роках разом із посольською місією генерал-майора Вишневського відвідав Токай, Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно, також Італію та Німеччину.

Повернувшись в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі (1753). Там написав перший твір під назвою «Роздуми про поезію й підручник з її мистецтва». Нетрадиційна інтерпретація проблем поетичного мистецтва, новий метод виховання, що полягав у індивідуальному підході до своїх учнів, у виявленні й плеканні притаманних їм від природи здібностей, спричинили ускладнення стосунків мислителя з єпископом Никодимом Срібницьким і звільнення з викладацької роботи.

Полишивши колегіум, Г.Сковорода впродовж 1757-1759 років працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари.  Саме тут написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень», що стала найбільшим здобутком його поетичної творчості.

Наступні десять років Григорій Савич викладав у Харківському колегіумі поетику, етику, грецьку мову. За цей час він здійснив подорож до Москви, пішки обійшов усю Слобідську Україну, побував у Києві, де відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря.

У 1769 році Григорій Сковорода остаточно залишив офіційну педагогічну діяльність і став мандрівним філософом.

Основоположною у філософії Г.Сковороди є його концепція про дві натури – видиму й невидиму, зовнішню і внутрішню, твар і Бога, і три світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях пізнання невидимої натури – Бога – через пізнання людиною самої себе, своєї внутрішньої суті, «внутрішньої людини» можливий і, на думку філософа, єдино правильний. «Внутрішня людина» у нього водночас індивідуальна і космічна, її структура аналогічна будові великого всесвіту.

Григорій Сковорода вважав що духовне відродження людей, праця за покликанням автоматично приведуть до злагодженого функціонування суспільства.