ГЕНЕТИЧНИЙ КОД НАЦІЇ

     

                                                                                                                                                          Одягнімо вишиванки, друже

                    Хай побачить українців світ –

                       Молодих, відважних, дужих,

                       У єднанні на сто тисяч літ

                                                   Василь Дерій

         Вишиванка – національна святиня, бо символізує собою та несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв'язок багатьох поколінь, зв'язок, що не переривається віками. Вишиванку передають з роду в рід, зберігають як безцінну реліквію.   

         Вишита сорочка – це для українця не лише одяг, не лише вбрання, яке вдягається у найважливіші дні життя або на свята. Це символ приналежності до роду та нації, ознака українськості, а у наш час ще й один із символів, за яким вирізняється українець в усьому світі.

         День вишиванки не є офіційним, але його відзначають не тільки в Україні, але й за її межами. Там де є українці.

         День вишиванки започаткувала українська письменниця, журналістка – Леся Воронюк.  Саме вона у 2006 році, навчаючись у Чернівецькому національному університеті імені Ю. Федьковича, стала ініціаторкою дня вишиванки, який відзначають щороку в третій четвер травня.

         Сучасне вбрання може багато чого сказати  про свого власника, його характер і вподобання.

         Понад 100 тисяч років тому, щоб захистити себе від холоду, люди почали носити одяг. 25 тисяч років тому  мисливці льодовикового періоду шили одяг зі шкур тварин.  Близько 10 тисяч років тому древні землероби навчилися прясти нитки з рослинних волокон та вовни тварин.

         Сучасні дослідники стверджують, що грубо зшиті сорочки на давніх людях сиділи не гірше, ніж власна шкіра. Вбрання було ідеально припасоване до фігури, незважаючи на те, святкове воно було, чи буденне. І обов’язково воно мало прикрасу – вишивку. Візерунки були неабиякі, бо символізували богів – покровителів, духів предків і несли собою магію.

         Існує легенда про те, як від страшенної пошесті помирали люди. Жінка, яка втратила всю свою родину, крім одного наймолодшого синочка, молила Бога, щоб зберіг від смерті хоча б цю дитинку. Бог відкрив віруючій матері таємницю: «Виший дитині та собі на сорочці хрестики – знаки для янголів, бо на кому нема хреста, той обов’язково загине. Умова невелика – нікому про це не розповідай, бо загинеш разом зі своїм синочком».

         Жінка вишила сорочку хрестиками і всупереч умові, почала просити людей, щоб і ті вишили собі такі обереги. Ніхто не вірив , що таким простим, на перший погляд, способом можна врятуватися, були й такі, що й насміхалися. Тим часом померлих ставало все більше і більше, а та просила послухати її слів, бо боліло материнське серце. Потім на очах у всіх вона зірвала сорочку з сина, і він помер.   Кажуть, з того часу люди почали прикрашати свій одяг вишивкою.

Археологи, коли вели розкопки на Черкащині, знайшли сорочку, походження якої відносять до IV століття.  Ця вишита сорочка древніх племен – сарматів, що населяли нашу степову зону.

         А в ХІ столітті в Київській Русі була створена школа вишивки. Заснувала її сестра Володимира Мономаха – Анна. В цій школі вчилися мистецтву гаптування золотом і сріблом. (Гаптува́ння шиття золотими та срібними нитками (канителлю), а також вишита золотими або срібними нитками річ. Для виготовлення канителі (сухозлітки) тоненьким металевим дротиком обвивали жовту нитку під «золото», а білу під «срібло»).

         Буденний і святковий одяг українців бере свій початок з глибокої давнини. Перш ніж пошити одяг, потрібно було виготовити полотно. Сам процес тривав понад рік. З приходом весни висівали коноплі, ціле літо рослини ніжилися під сонцем. У пору жнив вибирали плоскінь, потім її мочили у річці. Потім сушили. Ткати починали восени, працювали всю зиму і закінчували перед початком весняно-польових робіт. При прядінні утворювалося дві частини прядива, перша – коччя, з якого шили верети (діалектна назва різнокольорового килиму з грубої вовни) для господарки, а з другої частини виготовляли полотно.

         Не в кожному дому був верстат, тому бідніші йшли до заможніших, щоб виготовити полотно. Коли тканина була готовою, її білили у річці, шили одяг, прикрашали вишивкою . Після важкої денної праці при світлі свічки вишивали такі чудові орнаменти.

         Дівчата одягали спідниці, низ яких був злегка обшитий узором, та вишиті різними узорами запаски. Ніяка жінка не вишивала такого самого візерунка, який був у когось, кожен вносив свої доповнення.

         Візерунки-обереги вишивали на подолі сорочки, на краях рукавів, на комірцях. Вишиваючи сорочку собі чи комусь із ближніх, кожна жінка дбала про те, аби поєднання кольорів та символів стало надійним оберегом від усякого зла. Вишивку-оберіг вміщували в найуразливіших місцях: зап’ястя (щоб руки міцними були), на комірці (щоб вражий меч голови не зніс). Червона вставка на шлюбній сорочці мала відвести вроки від молодої, оберігати від лихого ока. На пазусі чоловічої сорочки вишивали «сосну» - візерунок, який нагадує деревце і захищає серце і душу чоловіка.

         На традиційних жіночих сорочках вишивка розміщувалась на рукавах, у деяких регіонах також і на погрудді, навколо пазухи-розпірки та вирізу горловини, орнаментом оздоблювалися пришивні комірці та манжетки, нашивні погрудні манишки. Особливої старанності потребувала  нарукавна вишивка, оскільки вона мала найбільший розмір і насамперед привертала увагу.

         На чоловічих сорочках вишивкою оздоблювали погруддя навколо пазухи-розпірки, низ рукавів або пришивні манжети, а також пришивні коміри – різної висоти стійки, відлоги, комбінованого крою.

         Основою жіночого вбрання була сорочка: тунікоподібна , з поликами і на корсетці. Жіночі сорочки не відрізнялися кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатішими на оздоби. Жіночі сорочки шили довгі (до кісточок ніг) і з підточкою (підточка – нижня частина сорочки з іншого , грубшого, полотна). Сорочки були з відлогими комірами і з обшивкою горловини. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха в сорочках знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували всю площину рукава – від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит розміщення орнаменту  залежали від традицій, які склалися в тій чи іншій місцевості України.

         До сорочки вдягалася плахта. . Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Перед тим, як одягнути на себе плахту,жінка перегинала її вдвоє і обгортала нею свій стан. Зшите полотнище опинялося ззаду, а незшите двома смугами спадало на боки і вільно сходилося спереду. По верху одягали фартух. Плахта мала шаховий орнамент. У давнину виткану плахту вишивали барвистими  шовковими нитками. Пізніше орнамент  був тканим, з додаванням до вовняної пряжі шовку, срібних і золотих ниток. Залежно від орнаменту та переважаючої барви, кожна плахта мала свою назву : «крижева», «хрещатка», «рогатка» та інші. В Україні відомі цілі села, що займалися виготовленням плахт. Це не подобалося російському урядові. Тому уXVIII столітті  такі села виселяли за межі України.

         А одяг козацьких часів відзначався високими мистецькими якостями, багатством тканин, золототканих складових частин і оздоб. Вбрання довге, силует об’ємний, пишний. У вишивці рукавів застосовували грона  виноградної лози, гілки калини, розкішні квіти.

         У 1775 році російська цариця Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ і спеціальними указами заборонила носити українцям одяг із привозних золототканих тканин. На такий одяг мала право тільки козацька старшина, яку прирівняли до російського дворянства.

         В Україні кожна область, навіть окремі села, мали свою певну унікальну техніку вишивання, свої узори та поєднання кольорів.

            В її орнаменті зазвичай відображені місцеві особливості та символіка

З давніх-давен дійшли до нас узори та візерунки на вишиванках. Спочатку це були нескладні малюнки, утворені з умовних знаків-символів, кожен з яких мав певне значення. Так, горизонтальна лінія означала землю, хвиляста – воду, вогонь, зображували у вигляді хреста, а сонце – у вигляді ромба, кола або квадрата. Жіноча фігура символізувала богиню життя, дерева з розлогими гілками – родючості землі, а птахи – наступ весни. Поступово вони видозмінювалися, втративши первісний зміст. Згодом коло стало символом Сонця. І означало життєдайну божественну енергію, безперервність буття і вічність. Квадрат символізує досконалість, гармонію, порядок, поле та символ землі. Ромб – плодючість землі і добробут, образ борони, що готує землю до засівання. Ромб з вусиками – плодючість. Трикутник – символ вузької брами, що веде до вічного життя. Або символ єдності трьох стихій – води, вогню та повітря.

         Найбільш поширеними кольорами вишивок були червоний і чорний. Вони вважалися магічними. Червоний був символом життєдайного сонця, кохання, радості. Чорний уособлював життєву силу рідної землі, родючості землі, яка давала урожай й означала достаток. Білий – світло, синій-холод або воду, жовтий – свободу і щастя. Зелений символізував ріст, розвиток, прагнення до життя, молоду і дужу силу. Коричневий ототожнювався із засіяною ріллею. Сірий – рівновага та здійснення бажань.

         Вишиванка не була повсякденним одягом українців. Українці ніколи не носили вишиванок на щодень. Адже у той час не було пральних засобів, а на створення однієї сорочки витрачалися місяці, тому і не практично було щодня красуватися у вишитій сорочці. Сорочки для буднів називалися «буденками». І вони зовсім нічим не прикрашалися.