ТРІЙЦЯ

   

 На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, - весь християнський світ відзначає Трійцю (П’ятидесятницю) - одне з провідних свят церковного календаря.

         У християнстві свято П’ятидесятниці сформувалось у IV столітті, після прийняття церквою догмата про трійцю – існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця, і Сина, і Духа святого». (матвія, 28, 19) – так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот – П’ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав». (Діяння, 2, 1-4).

          Святкування Трійці у європейських народів ввібрало обряди кінця весни-початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Їх відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди приймали відповідні ухвали.

         Але в процесі розвитку християнства  й занепаду язичництва, пов’язаної з традиційними формами господарювання, ці протиріччя згладились.

         В одних випадках залишалася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обидві традиції поєднувались, утворивши новий пласт обрядовості (слов’янські народи).

         Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки – такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя)- Духів день, другий – власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи) прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату – над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На подвір’ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка – місцеві назви), любистком, на вікнах ставили букети чебрику, волошок, м’яти. Зелені святки – свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов’ян-язичників зелена силу лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах0. Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів’ялим за ніч, всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.

         Троїцьке зілля не викидали, а сушили й у відварах із нього мили волосся, - щоб не боліла голова, парили хворі ноги, клали під голову покійникові – «щоб йому і на тім світі пахло». Суха лепеха, покладеня в сторону (місце зберігання жита), мала відганяти мишей, а в гнізді квочки – допомагати виводитись курчатам. Особливо цінували зілля, свячене у церкві.

         Першого дня Трійці в Україні й нині справляють найбільш архаїчний за походженням обряд водіня Куста. Молоду дівчину вбирають у зелень, прикрашають стрічками і з піснями водять селом, отримуючи гостинці від господарів осель. У центральних районах України обряд мав іншу назву – «водити тополю». Водячи «тополю, дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля,

Стій, тополенько, не розвивайся,

Буйному вітрові не піддавайся…

         На Чернігівщині клечальної неділі на сільському майдані встановлювали віху – високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. На Київщині вкопували височеньке, прикрашене квітами і стрічками дерево – явір. Біля них гуляла, співала, танцювала молодь. Очевидно,що віха і «явір» - втілення світового дерева, аналога відомого всім європейським народам «майського дерева».

         Із зеленими святками в українців (так само і в болгарів, поляків, чехів) пов’язано багато повір’їв про русалок.

         Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним, Русальницею) по землі ходять русалки. Колишні духи вологи й рослин із прийняттям християнства перетворилися на «погань богомерзку».

         Згідно з народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Русалки на віки відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані із прозорого кришталю.

         Місяць  і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки – вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

         Із дерев русалки найбільше люблять клен і дуб, Гойдаючись на гіллі. Вони інколи розважаються: розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Інколи русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух… Солом’яний дух!»Від клечальної неділі починаючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж луна розходиться. Часом русалки розпалюють вогні, що горять над могилами, в дібровах і лісах.

         В Україні довго зберігався серед жінок – в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його нібито русалки брали собі на сорочки. А на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку прямо в діжку, бо буде багато русалок.

         В русалчин тиждень (тиждень після Трійці), у четвер, не можна працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не нашкодили домашній худобі, птиці й усьому господарству. Цей день називають русалчин Великдень. Вранці, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле на хліба

Й беруть із собою хліб із житнього борошна , спеціально для цього спечений. Міститься цей хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на декілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок – «щоб жито родило».

         Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин, любисток або ще й додатково часник, і там у лісі кидають сплетені вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Починаючи із четверга Русальчиного тижня дівчата не ходять по одинці в поле й не купаються, - «щоб русалки не залоскотали».

         Вони носять при собі полин і любисток – бо все це відлякувало русалок. Якщо доводиться заходити у воду, то спершу треба накидати полину, любистку і тільки тоді можна заходити у воду.

         Напередодні Трійці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зустріти русалки й запитати: «Полин чи петрушка?». Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це : «Сама згинь!» - і відпустить, а як скаже дівчина: «петрушка», то русалка: «ти ж моя душка!», - і залоскоче дівчину до смерті.

         Зеленого тижня не можна вибілювати полотно: пустунки-русалки могли залишити на ньому незмивні сліди.

         По закінчення тижня після Трійці русалок урочисто виряджали із села. «Ідіте , русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіте», - співали дівчата на Чернігівщині, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці0, за межі села.

         В Україні вірили, що кодений , хто помер чи втопився на зелені святки, стає русалкою. Духову суботу вважали днем поминання потопельників і малих нехрещених дітей, яких церква заборонила поминати в інші дні. Майже по всій Україні неодмінно відвідували кладовище в понеділок Трійці – розигри. Свіжі могили прикрашали клечанням. На Рівнщині й Волині на кладовище ходили в четвер, на «нявську трійцю». Цей день ще називали «сухим четвергом»: заборонялося працювати в полі, треба було пересушити одяг.

         Культ предків тією чи іншою мірою представлений у троїцьких обрядах усіх європейців. Кожне народне свято, як правило, охоплює всі сторони господарської діяльності людини й родючості полю, вберегти дім від зла. Не залишались поза увагою і свійські тварини. На Волині громадські пастухи на Трійцю прикрашали корів вінками (щоб добре доїлись), за що отримували гостинця від господарів худобини (до речі, така традиція існувала в Голландії). В інших регіонах України господиня на Трійцю неодмінно виносила пастухові гостинця. У греків трійця була виключно поминальним днем – із приготуванням колива, панахиди в церкві.