КОЗАЦЬКИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ

11 СІЧНЯ

350 років від дня народження

САМІЙЛА ВЕЛИЧКА,

українського козацького

літописця

Самійло Величко – український козацький літописець, канцелярист Генеральної військової канцелярії, відомий не тільки своїм тритомним «Літописом», а й іншими літературними й вчительськими працями, зокрема перекладеним з німецької мови збірником «Космографія»   

Відомості про життя козацького літописця Самійла Васильовича Величка до нас майже не дійшли. Можемо судити про нього хіба з його твору – знаменитого «літопису канцеляриста війська Запорозького…» Судячи з усього, Самійло Величко був із козацького роду і освіту, найімовірніше отримав у Київській академії, що відповідало його посаді, яка передбачала закінчення саме цього навчального  закладу.

         Із 1690 року Самійло Величко став на службу Війську Запорозькому в домі шляхетного пана Василя Кочубея. Тоді його стали залучати як писаря й порученця до вельми секретних справ. Через 15 років С. Величко потрапив до Генеральної військової канцелярії, де займався писарськими справами. Відтак брав участь у військових походах і, як припускають дослідники, подорожував по світу.

         «Літопис канцеляриста Війська Запорозького Самійла Васильовича Величка» - твір унікальний і загадковий. Автор зізнається, що період служби  у військовій канцелярії був для нього нещасливим.  Пік цих нещасть припадає на кінець 1708 року, а літопис Самійла Величка обривається 1700роком. На той час не стало його могутнього патрона Василя Кочубея, і Величко потрапив до в’язниці. З неволі, ймовірно, він вийшов тільки в 1715 році. Відтоді жив у селах Жуки й Диканьки під Полтавою  і працював над літописом. А заробляв собі на хліб насущний навчанням дітей.

         Самійло Величко взявся за свою виснажливу працю, адресуючи її нащадкам, щоб не згинула в їхній пам’яті славна козацька доба. Найімовірніше, це і стало причиною сліпоти літописця. Адже  літопис Самійла Величка не просто констатує  факти. Автор аналізує причини Великої Руїни з пристрастю публіциста. На той час надрукувати свій твір він не міг. Через великий обсяг твору поширити його в копіях теж було дуже складно. Тільки більш як через 100 років після смерті автора літопис побачив світ.

         Робота Самійла Величка, є найбільшою за обсягом і, безперечно, найвидатнішою з історико-літературних творів свого часу. На жаль, окремі її частини були втрачені, отож цей літопис доходить лише до 1700 року . У передмовах до першого та другого томів «Літопису» Величко  розкриває деякі основи власного погляду на минуле та сучасність, а також принципи своєї історичної « Методології». Джерела Величка не менш різноманітні, ніж у Граб’янки.  Він наприклад, також скористався «послугами» Пуфендорфа, а з поетів використав висловлювання Токвато Тассо.

         Особливості стилю римськиї істориків вплинули на манеру розповіді автора «Літопису» більше, ніж на мову його попередника. Герої Величка проголошують короткі або довгі промови, складені за зразком, поданим у творах латино мовних письменників.

         Стиль Величка відчутно змінюється залежно від предмета його опису й складається з кількох різних шарів. «Високим » стилем, що нагадує проповідь, літописець послуговується в промовах, а також в особливо напружених місцях «літопису». Коли ж він висловлює власні погляди, на зміну пишності приходить стиль значно простіший. Описи ж подій подані звичайною розмовною, але дуже поетичною мовою. Ця різноманітність стилю дуже нагадує старі українські літописи. Подібність до творів цього жанру досягається й завдяки комплектуванню збірки. Оскільки літописи були, можна сказати, енциклопедіями давньої літератури, Величко теж додав до викладу реальні події вірші відомих та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні. Він також використовував тексти панегіриків та надгробних написів (епітафій) тощо. Але оскільки автор намагався створити насамперед не літературний, а історичний твір, то в «Літописі» можна знайти численні документи та вибірки з вагомих джерел, перекази, витяги з робіт іноземних авторів.