СПІВОЧА ДУША УКРАЇНИ

25 СІЧНЯ

395 років від дня народження

МАРУСІ ЧУРАЙ

(Марії Гордіївни Чурай), української

народної поетеси, авторки 

широко відомих пісень

Маруся Чурай – напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство багатьох відомих у народі пісень.

         Наукових досліджень про Марусю Чурай немає. Про неї пишуть письменники і поети, а не історики, які звикли спиратися на документи, а не на емоції й народні перекази.

         У 1967 році видано брошуру «Дівчина з легенди», де вміщено 40 000 народних пісень, що приписують Марусі Чурай.

         Усе, що стосується Марусі Чурай, межує з легендою, вельми цікавою й захоплюючою. Перекази про легендарну українську дівчину цікавили багатьох поетів, прозаїків, драматургів. У 1839 р. російський драматург О. Шаховський видав історичну повість"Маруся - малоросійська Сафо", використовуючи розповіді й зібрані матеріали Григорія Квітки-Основ'яненка.       Український письменник Г. М. Барановський у 80-ті рр. XIX ст. створив історичну повість "Маруся Чурай - українська піснетворка".       На основі народних переказів написані художні твори: "Чарівниця" Левка Боровиковського, "Розмай" Степана Руданського, "Ой, не ходи, Грицю" Михайла Старицького, "У неділю рано зілля копала" Ольги Кобилянської та інші.

Маруся Чурай жила в Полтаві з матір’ю. Батька в 1648 році спалили на багатті як бунтівника у Варшаві.

В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями – Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, я яким згодом таємно заручилася. Коли у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяв повернутися. Але при поверненні він не звертав уваги на Марусю.  Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке взяла у бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць.

Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні».

Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими версіями – в 1652 році померла у Полтаві від сухот невдовзі після амністії, а ще інше припущення – стала монашкою в одному з українських монастирів).