Андрія

Серед осінньо-зимових свят найбільше виділяється поетичністю і неповторністю – Андрія , чи як його іще у народі називають – Калита, котрий припадає на 13 грудня. Він вважається парубоцьким святом. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчат обирали одне одного для майбутнього подружнього життя.

Щоправда, дехто вважає, ніби вдавнину особливої різниці щодо «статевості» між цими святами не було, хіба те, що на Катерини складчину приносили дівчата, а на Андрія – парубки. Пізніше, коли свята охарактеризувалися іменами святих, відповідно переорієнтувалася і їхня структура. Проте незаперечним є те, що це виключно молодіжні обряди.

         До прийняття християнства свято називали Калитою. Дехто вважає, що воно походить від слова «календи». Очевидно, ми маємо справу з молодіжними вечорницькими зібраннями, які, започаткувавшись під назвою Калита 13 грудня, тривали до Різдва – періоду повороту сонця на весну. В цей час найактивніше вдавались до заклинань, завбачень майбутньої долі й ритуального кусання калети – обрядового коржа.

         Пізніше первісну назву християнство замінило на ім’я святого апостола Андрія Первозванного, який проповідував Боже вчення в Царгороді. Один з староукраїнських літописів ХІІІ століття оповідає, що апостол прийшов до Корсуня, потім спустився до Дніпрового гирла й поплив угору. Вдосвіта його човна начебто прибило до підніжжя гір. Андрій Первозванний вийшов на берег і мовив до своїх учнів:

-         Чи бачите ці гори? На них засяє ласка Божа, і буде великий город, і Бог збудує багацько церков!

Після цього Первозванний вийшов на Київські гори, благословив їх і поставив великий хрест. Таким чином, переповідає переказ, апостол першим приніс християнську віру в Київ. Так на честь святого Андрія Первозванного з’явилося свято, яке зберегло і первісну назву – Калита.

У різних місцевостях Калиту відзначали по різному: в одних це робили напередодні, себто на Парамона, або Передандрія (12 грудня), в інших – наступного дня. До цієї обрядодії ретельно готувалися як хлопці так і дівчата.  У  кожному регіоні були свої відмінності. Окрім калети, випеченої з пшеничного борошна, юнки готували й куліки – невеличкі пампушки.

Удосвіта напередодні Андрія дівчата йшли до криниць, щоб набр

          Ати в рот води і замісити нею борошно. Деінде за цим стежили хлопці і смішили юнок. Останні прохали не заважати їм, за що обіцяли парубкам відкупної – макітру вареників, які обов’язково мали бути на «андріївській вечері». Після цього дівчата приносили воду, замішували тісто й випікали по дві куліки (для себе і судженого). Ввечері, виставивши посеред світлиці невеличкий ослінчик або ж заслінку, розкладали попарно печиво і випускали пса, якого цілий день тримали впроголодь.

-         Попередні балабухи, - нагадували псові, - це пари, а задні за ними  - дружки й бояри. Песику, хапай!

Голодній тварині було не до промовок – вона накидалася на їжу, а дівчата стежили: чию хлібину собака з’їдала першою та якнайскоріше вийде заміж: коли ж обнюхував і перейшов до інших – тій юнці шлюб цього року не усміхнеться, а коли забирав їство і відбігав до закутку – вийде на чуже село. Після цього пса перев’язували собаку перевеслом і виводили геть. Найбільше боялися, що тварина не з’їсть, а лише надкусить кукілки, «бо тоді майбутнє подружнє життя розпадеться».

     Потім розпочиналися індивідуальні гадання. Вони дуже різноманітні. Найчастіше це дослухання під сусідськими вікнами, про що говорять. Якщо покрикували на дітей у хаті: «Йди, води принеси» або «сходи корову нагодуй» - незабаром буде весілля. Якщо подібних «сповіст» дівчата не чули, то нерідко й самі окрикувати:

-         Дядьку, де ваші ключі?

Почувши те, господар гнівався:

-         У вівсі, щоб посивіли усі!

Але здебільшого, знаючи наміри юнок, їм відповідали:

-         Ключі наші в пшениці, щоб усі ви були молодиці!

Досить поширеними були обряди-гадання, пов’язані із «сіянням конопель». (на Поліссі – льону). Дівчата опівночі виходили на подвіря, тричі обходили хату і розссівали насіння по снігу, приказуючи:

Андрію,  Андрію,

Я тобі коноплі сію,

Нехай буду знати,

З ким буду їх збирати.

Чи:

Андрію, Андрію,

Конопельку сію,

Спідницею волочу,

Заміж вийти хочу,

Дай, Боже, знати,

З ким весілля грати.

     Після цього конопляне насіння згрібали в снігу, потім брали в пригорщі суміш і несли до хати; якщо в ній виявлялася парна кількість зернин, то «доля знайдеться», а коли ні – потрібно чекати наступного Андрія-добродія. Дехто задумував перед сном: якщо присниться коханий хлопець,- збудеться мрія.

     Робили й так. Йшли в курник, ловили когута і курку, зв’язували їхні хвости і, щоб заспокоїлися, накривали решетом, а потім випускали, додивляючись, хто кого перетягне: якщо курка, то в майбутньому родинній спілці верховодитиме жінка, а коли півень – чоловік.

     На Чернігівщині, прокинувшись уранці, підв’язувалися паском і цілий день молилися, нічого не їли, а ввечері, лягаючи спати, знімали його і клали навхрест під подушку, промовляючи вголос:

Живу в Києві на горах,

Кладу хрест в головах, -

З ким вінчатися,

З ким заручатися,

З тим і за руки держатися!

     Вночі обов’язково присниться доля – майбутній чоловік.

     Нерідко робили з клоччя дві свічки й підпалювали, приказуючи:

-         Андрію-добродію, допоможи мені долю відшукати!

Якщо свічки згоряли рівномірно і прихилялись одна до одної, то це ознака  щасливого шлюбу, а коли розхилялися – нещасливого. Потім  знімали взуття з лівої ноги і від столу по черзі міряли долівку до порога: чий чобіт першим стане на нього – та першою вийде заміж…

Але найбільше молодь чекала обряду «кусання калети». Дівчата готували калету. Вони збиралися вдосвіта в одній із світлиць, йшли по воду до кількох криниць, щоб до сходу сонця замісити тісто. При цьому дотримуалися спеціальних дійств, які нагадували випікання весільного короваю: примовляння, обрядові сценки, пісенні сюжети. Ось один з таких:

А ми калету місили,

З усіх криниць воду носили;

Як балабушки місили –

З ополонки воду носили.

     У замішане з пшеничного борошна тісто додавали мед, родзинки, а зверху посипали маком. В одних випадках у калеті робили дірочку посередині, в інших – чотири по боках, а зовні оздоблювали фігурками та узорами «кривого танцю» - різноманітними кривульками. Випікали калету так, щоб вона була сухою і важче відкушувалась, обмащували медом, принесеним хлопцями, й обсипали маком – тільки з дівочої складки. Саджаючи в піч, підспівували:

Андрій піч вимітає,

Катерина в піч заглядає…

     Ввечері калету підв’язували червоною стрічкою до сволока. Дівчата при цьому заспівували:

У небо, наша калета, у небо,

А ти, сонечко, підіймись,

Та на нас подивись:

Ми калету чіпляємо,

На місяць поглядаємо.

Свою долю-радість закликаємо…

     Коли вся молодь сходилась, вибирали пана Калетинського (від назви коржа) – найудатливішого на різноманітні витівки та жарти парубка; він мав стояти біля калети, керувати дійством і вчиняти присуд – обмащувати квачем, замоченим у розведеній сажі, тих, хто не справлявся зі своїми обов’язками (це, щоправда, могла робити і одна з дівчат). Відтак пан Калетинський запрошував пана Коцюбинського, себто того, хто мав започаткувати дійство. Починаючи від дверей або сіней, хтось із смільчаків, взявши поміж ноги коцюбу, «їхав» на ній до калети. Тут відбувався такий діалог:

-         Добрий день. Пане кахетинський!

-         Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!

-          Я впишу!

Калетинський і дехто з присутніх намагалися розсмішити «зухвальця». Якщо він не розреготався, тоді мав право підстрибнути, щоб відкусити коржа, коли ж не втримавсь і посміхнувся, то його обмащували сажею. Отже, «двобій» програно – черга наступного Коцюбинського…

Так тривало доти, поки не "проїдуть" на коцюбі всі хлопці. По закінченні калету знімали і розподіляли між всіма  присутніми приказуючи:

- Калета, калета, солодка була, тепер ми її з'їли - за женихом полетіли!

Дівчата приймали дольки безоплатно, ахлопцям годилося відкупитися грішми - "дати дівкам могорич за те, що калета була солодкою". Після цього всі сідали за обрядову вечерю, на якій обов'язково   мали бути вареники хз капустою (оскільки вже заступив піст, то й страви були пісні).

Сідали за стіл попарно: пан Калетинський зі своєю помічницею, потім ті, хто вийшов переможцем, вибираючи на свій смак сусідок. Одна з дівчат оповіщала:

- Андрій народився!

У цей день стежили за погодою.

• Якщо вода на річці тиха - на рівну зиму, шумовита - на завірюхи.

• Якщо вдень йшов сніг, то бути хурделицям цілий тиждень

• Якщо до цього дня сніг не випав - зима буде теплою, а як з'явився - довгою і холодною.

Як бачимо, зі святом , котре пишно відзначали в Україні, пов'язано чимало обрядодій. Про це говорять і прислів'я. Скажімо, в народі вважали, що "На Андрія треба кожуха-добродія", "На Андрія вложи руку в засув у хліві". Але найбільше їх присвячено дівочій долі: "На Андрія робиться дівицям надія".