ЧОРНА КРЕЙДА В СОРОЧЦІ

 30 березня

ДЕНЬ ОЛІВЦЯ

Наші далекі пращури писали загостреними з одного кінця свинцевими паличками. Вони залишали блідий і нечіткий сірий слід, який під дією кисню з часом ставав коричневим. От тільки гумки-витирачки для таких «олівців» не існувало: помилку виправити було неможливо. Саме паличкою, зробленою з суміші свинцю з цинком, малювали художники епохи Відродження – славетні Леонардо да Вінчі, Сандро Боттічеллі, Альбрехт Дюрер.

         А графіт, м’який мінерал темно-сірого кольору, вперше застосували для писання в Італії в середині XVI століття. І застосовували настільки масово, що перше розвідане родовище «чорної крейди» (так називали графіт) в італійському князівстві П’ємонт вичерпалося дуже швидко. Так само стрімко списали поклади графіту в німецькій Тюрингії та іспанській Андалузії. 

         Винахідливі французи не стали чекати відкриття нових родовищ і вигадали «паризький олівець» - паличку, зліплену з суміші білої глини та чорної сажі. Він залишав чорний слід і був дуже м’яким – не дряпав надзвичайно цінний тоді папір.

         Але європейці продовжували пошуки «чорної крейди». Наприкінці XVI століття пастухи, що пасли отари в англійському графстві Кумберленд, помітили, що хутро їхніх овець чорніло, коли вони терлися об місцеві скелі. Думали, ті скелі свинцеві. Та коли з’ясувалося, що це та сама «чорна крейда», король Англії поквапився видати  указ: щоб мінералу вистачило надовго, видобувати його не більш як півтора місяцяік і не вивозити за кордон. На порушників чекала смертна кара! Та народ на те не вельми зважив. Збагнувши, що на скелях можна розбагатіти, у графство Кумберленд звідусіль потягнулися вервечки «мисливців за удачею», які й почали переправляти «чорну крейду » в Європу. Врешті-решт уряд дозволив продавати це багацтво за кордон. Покупці, в основному художники, затискали графітові палички між шматочками дерева, після чого обв’язували мотузкою. Хоч ті «олівці» й писали-малювали, але дуже вже бруднили руки!

         Так тривало доти, доки 1761 року в німецькому місті Нюрнберзі не відкрилась фабрика, де графітові стержні поміщали в дерев’яну оболонку. Відтак можна було писати, незабруднюючи руки. Новинка всім сподобалася, хоча частенько виробники хитрували: щоб зекономити дорогий графіт, на початку олівця вставляли шматочки чистого мінералу, а в середину – низькоякісну суміш графіту, сірки та клею.

                Лише наприкінці XVIII століття хіміки дали мінералу назву «графіт», що походить від грецького слова «графо - пишу». На той час основним постачальником графіту залишалась Англія. Коли ж 1789 року у Франції почалася революція, стосунки між країнами погіршилися, і французи відчули нестачу олівців. А потреба в документації зростала! Тоді в 1795 році за дорученням французького уряду хімік Ніколя Конте розробив особливий рецепт виготовлення стрижнів для письма: графітовий порошок змішувався з глиною і водою і запікався. Виявилося, що за такою методикою олівець стає міцнішим і пише навіть краще. Крім того, зміна пропорцій суміші давала можливість робити стрижні різної твердості, що і досі є основою сучасної класифікації олівців (середньої твердості, твердий).

         Відтоді олівець зазнав лише незначних змін: стрижні можуть бути будь-якого кольору, а за «сорочку» слугує не тільки дерево, а й пластмаса, гума, все, що завгодно. Час та прогрес безжалісно розправилися з гусячими перами та пір’яними ручками, а олівець і не думає здавати своїх позицій: більш ніж 300 видів олівців виробляється сьогодні для різноманітних видів діяльності.