В ПОЕЗІЇ ЖИВЕ ДУША НАРОДУ

 21 березня

Всесвітній день поезії

          Уперше всесвітній день поезій пройшов у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.  Встановлено було ще в 1999 році ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО. А уперше було відзначено через рік - 21 березня 2000 року. Всесвітній день поезії покликаний дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетів, а також літературним клубам, які відроджують одвічну традицію звучного поетичного слова.

          У поезії живе душа народу. Свої почуття поети передають римою.  Чи живуть вони на Україні, чи далеко за її межами. А думка завжди лине до рідної домівки. До своєї України.

         Згадаймо нашого славетного поета – Тараса Григоровича Шевченка. Перебуваючи довгі роки на засланні, велике і  добре серце поета страждало від розлуки з милим краєм, з рідними людьми. Він сумував за Україною, за її вишневими садками, за мелодійними піснями. В свої поезій він закликає , не шукати щастя в чужих краях, а любити  ту частинку України, де народився і не полишати її в тяжкий час.

Свою Україну любіть.

 Любіть її… во врем'я люте,

 В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

 Розкуйтеся, братайтеся!

 У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

 І сила, і воля.

Нема на світі України,

 Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

         Княгинею української поезії називають Лесю Україну.   Її життя стало прикладом боротьби, а її зброя – це слово, яке й зараз є актуальним. Усе життя і всю творчість свою письменниця присвятила рідному краю, хоча багато часу провела за кордном на лікуванні. Де б вона не була, ніде не могла забути біль уярмленої України. Вона мріяла про щасливу долю Батьківщини, і здійснення її мрій повинне стати нашим обов’язком.

 

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полю
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!

         Актуальним у  нашому сьогоденні  є вірш Володимир Сосюра  «Любіть Україну!»  Він був написаний у 1944 році, коли в жорстоких боях українська земля була звільнена від фашистських загарбників, коли всьому світові стало відомо, що Україна непереможна, а її народ – безсмертний. Що вона «Як та купина, що горить не згора»

Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,

в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.

Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
         Наша кіровоградська земля славиться також багатьма поетами. Їхні вірші стали пророчими.

          Євген Маланюк родом з Новоархангельска. Сталося так , що йому довгий час довелося жити за кордоном. Він весь час сумував за рідним краєм.  Поет-емігрант, представник зробив неможливе: у кількох строфах показав й осмислив всю українську історію.

 

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

 

         Свого часу у нашій школі вчився поет-мариніст -Леонід Тендюк. Народився він у селі Володимиріка, а 9-11 класи навчався в нашій школі.З шкільної парти він мріяв стати моряком і побачити інші країни нашої планети земля. І мрія його збулась , він став мореплавцем. Але весь час, будучи в плаванні він згадував рідний  кіровоградський степ.