О, СЛОВО РІДНЕ! УКРАЇНИ СЛАВА

  

                                                                                                                 21 лютого

Міжнародний день

 РІДНОЇ МОВИ

         Рідна мова… Вона існує, живе, бореться незалежно від того, думаємо ми про неї чи ні, турбуємося чи забуваємо, шануємо чи зраджуємо. Слово рідної мови, увінчане терновим вінком страждання, не раз потоптане і зневажене, щоразу воскресало, аби постати у красі і славі.

         Занадто довгим і крутим виявився шлях нашої мови до офіційного статусу, коли 1989 року був прийнятий Закон «Про мови в Україні». 1996 року Верховна рада прийняла Конституцію України, в якій українська мова визначена як державна. А 1998 року Президент України своїм Указом проголосив 9 листопада Днем української писемності та мови.

         У різні часи наші предки, які заселяли простори сучасної України, користувалися піктографічним, ієрогліфічним та літературним письмом. Досить згадати написи в печерах Кам’яної Могили  поблизу Мелітополя, яким близько десяти тисяч років. Відомі також написи часів Трипільської культури (VI-III тисячоліття до нашої ери) на глиняних глечиках. Як вважають деякі вчені, абетка, винайдена трипільцями, поширилася в Середземномор’ї, Греції, щоб потім уже у вигляді кирилиці знову повернутися на береги Дніпра.

         Початок стабільного державного життя українців, як стверджують історики, пов'язаний із діяльністю князя Кия у VII столітті. Тодішня проукраїнська держава охоплювала досить велику територію, тому спілкування для неї мало неабияке значення. На часі постало питання про письмо як надійний спосіб передачі інформації.    

         Болгарський чернець Х століття Храбр у творі «Про письмена» свідчив, що слов’яни до прийняття християнства, «не маючи письма, рисочками і різами читали і загадували», а також користувалися «римськими й грецькими літерами». А в «Житії Костянтина» розповідається, Що Кирило ще до 863 року, коли він разом із Мефодієм уклав словянську азбуку, знайшов у місті Херсонес (нині Корсунь поблизу Севастополя) Євангелію і Псалтир «руськими письменами писані».

         У Х столітті, коли Володимир Великий прийняв християнство, він прийняв і кирилицю, якою були написані тодішні болгарські богослуживі книги. Писемність, котра існувала до того в Україні-Руси, мусила поступатися нововведеній.

         У кириличній азбуці на той час нараховувалося 43 літери. Потрібно було 920 років, щоб вона зусиллями багатьох книжників та мовознавців зменшилася до 33 літер і набрала сучасного вигляду. Більшість правил українського правопису, що уперше застосовував Б. Грінченко, укладаючи чотиритомний «Словарь української мови» (1907-1909 роки), діють і дотепер.

         Велесова книга, «повість минулих літ», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Руська правда». «Києво-Печерський патерик», «Слово о полку Ігоревім» і багато інших писемних пам’яток – свідчення високої культури, інтелектуального і духовного багатства пращурів.

         Для розуміння нашої історії неоціненними також є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. Визначальними для самоусвідомлення українців як нації стали високопатріотична «Історія русів» невідомого автора, «Енеїда» Івана Котляревського і геніальна пророча поезія великого Тараса Шевченка. Словесні творіння кількох поколінь письменників, журналістів, науковців врешті-решт зумовили сьогоднішню долю незалежної України.        

         Тож бережімо нашу мову від кривд і наруги, від забуття і зрадництва, від засмічення і спотворення, бо це мова кожного з нас, це голоси нашого сумління, що сягає глибини тисячоліть.