ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО БАЙКАРСТВА

2 лютого

210 років від дня народження

ЄВГЕНА ГРЕБІНКИ,

 українського письменника,

славетного байкаря.

         Завдяки творчості видатних письменників ХVIII – першої половини ХІХ століть українська література набула своєї яскраво вираженої національної самобутності. Це – якісно нова доба в історії українського письменства, яка значною мірою сприяла пробудженню самосвідомості українців.

         Цей період в українській літературі насамперед асоціюється з Євгеном Павловичем Гребінкою. За своє коротке життя письменник створив багато прекрасних зразків літературних творів, серед яких є і прозові, і віршована лірика. Ціла низка його віршів відомі нині як пісні (наприклад романс «Очи чёрные, очи страстные»).

         Взагалі, Євген Павлович багато писав саме російською мовою, але цей його творчий доробок не мав широкого визнання. Як прозаїк він зарекомендував себе не з кращого боку. Критики того періоду неодноразово натякали на «безтактність і бездарність» письменника, який сподобився перетворити повістярську  та епістолярну манеру доби на справжню карикатуру. А взявшись за «Полтаву» Пушкіна, Гребінка був хоч і сміливим, але доволі безпорадним в передачі стилістичних тонкощів оригіналу перекладачем.   

         Інша річ – україномовні твори письменника, широку популярність принесли митцю байки «Ведмежий суд», «Рибалка», «Ячмінь» та інші. Як байкар Євген Павлович знайшов своє справжнє місце в літературі. Він подав на суд читачеві живі й талановиті твори. Цікаво, що прозові роботи Гребінки, написані теж у травестійній манері, справляють враження, що текст надто «пересолений», а той же стиль у байці цілком доречний. Травестійність тут цілком вмотивована, до того ж її засобами письменник користується помірковано. Хоч стилізації під народну мову давали значний простір у користуванні «побутовою» лексикою (особливо там, де оповідання вкладалося в уста селянинові), почуття міри жодного разу не зрадило гребінку, і він не переступив межу, яка відділяє гумор та самобутність від грубості й брутальності.

         Щоправда, певних вад у побудові тексту письменник не уникнув. Так, сучасники митця вказували на те, що байки гребінки занадто розтягнуті. Вступ іноді зо обсягом більший, ніж основна алегорична оповідь. До того ж обрамлення дії часом невиправдано велике. З цього приводу варто згадати твори «Рибалка» та «Рожа і хміль» У першому, перед тим як розпочати власне байку, письменник виголошує мало не проповідь патріотичного змісту. А в другому вступ взагалі вражає – 26 рядків проти дев’яти, в яких розповідається про те, як хміль заглушив трояндовий кущ…

         Однак частина великих жанрових вставок, що перетворюють байку на якусь подобу п’єси, виконують специфічну роль. Хоч вони й не посутні в розвитку головної думки, але необхідні письменнику для створення неповторного колориту. От тільки мораль подеколи якось непомітно потопає в побутово-описових подробицях, а текст втрачає специфічний характер байки. Адже вона повинна будуватися на натякові і мати вигляд «до моралі пристосованої казки»!

         Візьмімо твір «Мірошник». Для того, щоб підкреслити матеріальний достаток персонажа, Гребінка використав дев’ять рядків розповіді. Подробиці непомітно усувають повчальність з чільного місця, і перед читачем постає текст досить жвавий та цікавий, проте дуже мало схожий на байку. З цього приводу варто згадати характеристику, яку дав україномовним творам Євгена Павловича В.В.Лесевич: «Даже самые горячие почитатели Гребенки и хвалители его басен никогда не обращали внимание на то, что весьма многие из заключающихся в сборнике стихотворений – вовсе не басни. Басня далеко не могла бы отвечать тому замыслу, который был руководящим в некоторых из этих стихотворений: басня неизбежно сузила бы…этот замысел, а потому некоторые стихотворения так много и выиграли, что Гребенка, хотя и назвал их баснями, вовсе не считал, однако, нужным держаться этой шаблонной формы. Путь басни, как верно замечает один из ее историков, есть путь окольный и чрезмерно простой. Мы предпочитаем высказать истину прямо, не прибегая к аллегории; истины же, выставляемые в баснях, по элементарности своей не соответствуют явлениям нашей сложной цивилизации, их примитивные очертания совсем не воспроизводят оттенков современной жизни, а нравоучения по простоте свое пригодны только для детского ума.

         Гребінка, як справжній майстер слова, розумів усю штучність байки. Старий жанр в умовах нової доби виявився непристосованим до опису багатьох подій реального життя. Саме тому письменник свідомо став на шлях руйнування цієї умовної і затісної форми. Порушення рівноваги між оповідальною та повчальною частинами – перший крок, зроблений Євгеном Гребінкою на цьому нелегкому шляху.

         У його творах (насамперед йдеться про байки «Грішник», «Мірошник», «Рибалка», «Рожа та Хміль») оповідна частина велика, в ній використано багато подробиць, а повчання стає майже непомітним, ненав’язливим. Таких специфічних творів у збірці байок письменника багато (10 із 27). І не так уже й важливо, мають вони вигляд сатири на соціальні явища чи присвячені суто побутовим проблемам. Головне, що тексти в обох випадках не мають характеру байки.

         Окремо варто поговорити про мову цього письменника. Його рядки читаються і сприймаються легко завдяки особливій плавності, ритмічності. Мові творів Гребінки притаманна мелодійність, чистота та почуття міри. І грубість, і суха манера викладу їй однаково далекі. Митець старанно уникав тих фонетичних та морфологічних огріхів, якими рясніли твори тодішніх представників українського письменства. Байки написані жваво, безпосередньо; словник мови Гребінки вражає розмаїттям, до того ж письменник охоче використовує барвисті і влучні народні вислови, від чого тексти набували особливої виразності.

         Чимало з літературознавців дотримується тієї точки зору, що українська байка в XIX-XX століттях проходить шлях поступового послідовного розпаду своєї форми. А розпочав цей процес саме Є.П.Гребінка