ПЕРЛИНА В ЦЕНТРІ УКРАЇНИ

  

                           ІЗ ДОВІДКОВОГО КРАЄЗНАВЧОГО БЮРО

Територія, яку займає нині Кіровоградська область, то якесь суцільне порубіжжя. Тут сходилися кордони племен скіфів та каліпідів, полян та угличів. Це був рубіж володінь Київської Русі та чорних клубуків у Х-ХІІІ століттях, а згодом кордон Великого князівства литовського й Королівства польського з Кримською ордою. Це – центр України. Тут поруч з чудовими краєвидами безкраїх ланів, глибоких балок та байраків, річечок та ставків збереглися невеликі лісові масиви.

         Утворена Кіровоградська область 10 січня 1939 року. Розташована вона в межиріччі Дніпра та південного Бугу. Практично  вся територія області розташована на правому березі Дніпра. На півночі межує з Черкаською, на північному сході – з Полтавською, на сході та південному сході – з Дніпропетровською, на півдні – з Миколаївською та Одеською, на заході  - з Вінницькою областями України. У межах її території знаходиться географічний центр України.

         Плаща області становить 24588 км (4,1 %  від території України). Протяжність області з півночі на південь – майже 148 км, із заходу на схід -335 км. Населення Кіровоградської області становить 956. 250 осіб.

         Особливістю національного складу населення області є його багато національність, на території краю проживають представники 98 національностей і народностей.

Національний склад області:

·        українці – 1014.6 тис. осіб (90,1%)

·        молдавани – 8,2 тис. осіб (0,7%)

·        вірмени – 2,9 тис. осіб (0,3%)

·        євреї – 1,1 тис. осіб (0,1)

·        росіяни – 83,9 тис. осіб (7,5 %)

·        білоруси – 5,5 тис. осіб (0,5 %)

·        болгари -2,2 тис. осіб (0,2%)

·        інші національності – 7,3 тис. осіб (0,6%)

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ КІРОВОГРАДЩИНИ

         Найдавніші поодинокі поселення на теренах сучасної Кіровоградської області відносяться до середнього палеоліту (понад 20 тисяч років тому). У літописні часи була заселена лише невелика частина Придніпров’я. Наприкінці ХІІ століття у гирлі Тясмину засновується місто-фортеця Крилов, зруйнована ордами Батия в 1240 році. Воно відроджується лише в ХМІ ст.. і стає місцем чи не постійного протистояння Речі Посполитої, Московської держави та місцевих козаків. У середині століття Кіровоградщина називалася Диким полем і була своєрідною нейтральною смугою, яку неспроможні були контролювати на Литовське князівство і його спадкоємця Річ Посполита, ні татари з турками, ні Московська Держава.

         Інтенсивне заселення Дикого поля почалося в середині ХVIII столітті на початку півтора столітнього протистояння Росії з Османською імперією та її васалом – Кримським ханством. Після першої російсько-турецької війни 1735-1739 років Російська імперія вживає заходів зі створення укріплень на своїх південних рубежах. На Лівобережжі формується українська лінія оборони, а на Правобережжі (у північній частині сучасної області)  створюється поселення Нової Сербії. Така назва пояснюється тим, що його заснували серби в 1751 році, і це було перше військово-землеробське поселення Російської імперії в Новоросії. Воно являло собою 30-кілометрову буферну зону, на 200 кілометрів витягнуту уздовж кордону з Річчю Посполитою (від Дніпра до Синюхи). Південніше Нової Сербії в 1754 році розпочато формування Новослобідського козачого полку з центром у нещодавно збудованій фортеці Святої Єлизавети. Яка мала приростити російські землі ще на 20 кілометрів. У 1764 році на основі поселень Нової Сербії і Новослобідського козачого полку утворена єлизаветинська провінція Новоросійської губернії.

         Під час другої російсько-кримської війни  татарська орда Керим-Гірея востаннє напала на цю ділянку Центральної України, знищивши десятки нових поселень і забравши багатьох їхніх мешканців у полон. У цій війні Росія завоювала пониззя Дніпра і Південного Бугу , а Нова Сербія втратила своє прикордонне військово-стратегічне значення. Заселення і порівняно швидке економічне освоєння краю сприяло поступовому перетворенню міст із військово-адміністративних центрів у торгівельно-промислові. Наприкінці 1810-х років на півдні Росії знову починається створення військових поселень, і згодом Єлисаветград стає центром Південних (Херсонських) військових поселень, що проіснували близько 40 років. На початку 1939 року з периферійних районів Дніпропетровської Київської, Миколаївської, Одеської і Полтавської областей УРСР була створена Кіровоградська область.

ФОРТЕЦЯ, ЯКА СТАЛА МІСТОМ

   Фортецю Святої Єлизавети було побудовано біля південної межі Нової Сербії  - військово-поселянської області, створеної в 1752 році для оборони Південної України від нападів турків і кримських татар. Указ про створення на правому березі Інгулу фортеці підписаний імператрицею Єлизаветою 11 січня 1752 року. Фортецю назвали на честь імператриці.  Вибір місця розташування обумовлений приблизно рівною відстанню від вже існуючих тоді фортець – Архангельської та Мішуриноріжської.

         Фортеця складалася з утвореного земляними валами шестикутника. Вся фортифікаційна система оточувалася глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметра яких проходила фортечна дорога.

         У фортеці було троє воріт – Троїцькі (головні, тепер вхід на Ново-Олексіївку), Пречистенські  та Всіхсвятські. На території  фортеці було розбудоване ціле місто, у центрі якого стояла дерев’яна Свято-Троїцька  церква. Солдатські казарми були розраховані на 2200 вояків. Чотирнадцятикімнатний дім, у якому в 1787-1788 роках жив генерал-фельдмаршал князь Г.О. Потьомкін, пізніше був пристосований для перебування послів, які зупинялися тут, подорожуючи з Петербурга до Константинополя і зворотно.

         У 1763 році в фортеці було відкрито школу для офіцерських дітей, у 1764 році – засновано першу в Україні друкарню гражданського шрифту, у 1787-1788 роках Г.О. Потьомкін заснував тут один із перших в Україні медичних навчальних закладів – медико-хірургічну школу, яку закінчив Є.Й. Мухін, який став видатним хірургом і був одним із вчителів М.І.Пирогова. Сам М.І. Пирогов працював у фортечній лікарні під час Кримської війни 1853-1856 років.

         З історією фортеці Святої Єлизавети пов’язані імена багатьох знаменитостей. Влітку 1769 року тут перебував зі штабом своєї армії генерал П.О.Рум’янцев, князь Г.О. Потьомкін вперше прибув у фортецю в 1782 році, пізніше він часто приїздив і жив у своєму фортечному будинку. Часто і досить тривалий час у фортеці перебував М.І. Кутузов. Знаменитий полководець О.В. Суворов бував у фортеці в 1786 та 1792 роках. Бували тут і кошові отамани та січова старшина українських козаків. Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році архів і зброя запорожців певний час зберігалася у фортеці.

         Безпосередньо в бойових діях фортеця Святої Єлизавети брала участь тільки один раз, Сталося це 7 січня 1769 року під час російсько-турецької війни.

         Рескриптом імператриці Катерини ІІ від 10 лютого 1784 року було повідомлено, що фортеця Святої Єлизавети «так як за своїм становищем в середині держави фортецю вважатися не могла і була перетворена на внутрішнє місто. Місто назвали Єлисаветград».

 

                                                        ПЕРЕБУВАЛИ У ФОРТЕЦІ

Мухін Єфрем Йосипович– науковець, хірург, анатом, фізіолог, гігієніст, дійсний статський радник. Один з основоположників анатомо-фізіологічного напрямку у вітчизняного та медичного вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму.

Народився у дворянській сім'ї. Навчався в Харківському духовному колегіумі та Єлисаветградській медико-хірургічній школ.  Згодом здобув ступінь доктора медицини і хірургії, став професором Московської медико-хірургічної академії та Московського університету, викладав у Московській слов'яно-греко-латинській академії.

         Він був членом Московського медико-хірургічного та Геттінгенського сповивального товариств, почесним членом Харківського університету, Петербурзького медико-філантропічного товариства та Московського товариства дослідників природи, кореспондентом Паризького гальванічного товариства. Серед учнів видатного вченого — М. Пирогов, І. Буяльський, І. Дядьковський та ін.

         Головну увагу надавав вивченню анатомії. Йому належить крилатий вислів: «Лікар не анатом не тільки не корисний, а й шкідливий». Він першим виклав основні положення рефлекторної теорії. Зробив вагомий внесок у розвиток учення про основну роль нервової системи у виникненні захворювань (теорія нервізму). Започаткував учення про закономірності індивідуального сприйняття зовнішніх і внутрішніх збудників, що впливають на організм людини. Основоположник учення про слизові та синовіальні сумки.

Він винайшов шину-підщелепник, розробив власну методику ампутацій. Крім того, вчений вніс багато цінних пропозицій і впровадив ряд лікувальних та гігієнічних заходів. У медичній практиці почав застосовувати сполуки хлору. Організував перші пункти швидкої допомоги. Невтомний трудівник на ниві медицини організував при Московському університеті зразкову аптеку і став її керівником, створив анатомічні музеї при Московській медико-хірургічній академії та Московському університеті.

         Учений є автором першого оригінального посібника з хірургії та фундаментальної праці з анатомії, понад 50 ґрунтовних праць з різних галузей медицини. Він одним із перших заклав основи гігієни і токсикології, займався проблемами епідеміології, був одним з ініціаторів запровадження щеплень від натуральної віспи, організував вакцинацію в Москві (1801). Як епідеміолог брав участь у ліквідації епідемії холери в Москві (1830).

 

           

Із Єлисаветградом пов'язані імена цілої плеяди діячів культури, історії, спорту.

Найяскравіші з них:

 

Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) - один з найвідоміших уродженеців нашого міста, Голова Секретаріату Центральної Ради, пото́му Директорії УНР, знаний літератор і публіцист. Тут він навчався у місцевій гімназії, провів молоді роки. На його честь названо проспект у центрі Кіровограда.

 Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; 17 (29) вересня 1845, с. Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — † 2 (15) вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

         Ю́рій Яно́вський (14 (27) серпня 1902, Маєрове — 25 лютого 1954, Київ) — український радянський письменник-класик, лауреат Сталінської премії (1949). У 1919 році Юрій на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

 

          Ге́нріх Гу́ставович Нейга́уз (31 березня (12 квітня) 1888, Єлисаветград — 10 жовтня 1964, Москва) — російський і радянський піаніст, педагог, публіцист і музично-суспільний діяч. Його батько, Густав Нейгауз, також піаніст, після закінчення консерваторії в Кельні переїхав з Німеччини спочатку до Росії, а згодом в Єлисаветград, де став фундатором місцевої музичної школи.

 

         Юлій Сергійович Мейтус (28 січня 1903, Єлисаветград — 2 квітня 1997, Київ) — український радянський композитор, народний артист України (1973), Заслужений діяч мистецтв Туркменської РСР (1944) та Української РСР (1948), лауреат Шевченківської премії. В 1919 році закінчив музичну школу по класу фортепіано в Генріха Нейгауза.

         Арсеній Олександрович Тарковський (12 (25) червня 1907, Єлисаветград, Херсонська губернія, тепер Кіровоград — 27 травня 1989, Москва) — російський поет і перекладач зі східних мов, прибічник класичного стилю в російській поезії. Батько кінорежисера Андрія Тарковського. Посмертно нагороджений Державною премією СРСР (1989). У Кіровограді є вулиця названа ім'ям письменника. Арсеній відвідував єлисаветградську гімназію та навчався у музичній школі Густава Нейгауза, батька відомого музиканта Генріха Нейгауза.

         Євге́н Кири́лович Марчу́к (28 січня 1941, Долинівка, Кіровоградська область) — 6-й Прем'єр-міністр України (керував урядом: 6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) - 27 травня 1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук.Народився 28 січня 1941 р. в с. Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області у селянській родині. У 1963 р. закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна за спеціальністю учитель української мови і літератури.

         І́гор Я́кович Круто́й (29 липня 1954, м.Гайворон, Кіровоградська область, УРСР) — композитор, власник і керівник продюсерської компанії «АРС», незалежної агенції з авторських прав, низки російських і закордонних музичних ЗМІ (телеканал «Муз-ТВ», радіостанції «Love-радіо» і «Радіо Дача»), Народний артист Росії (1996)[1]. Народний артист України (2011).

 

 

 

         Ка́роль Шимано́вський (24 вересня (6 жовтня) 1882, с. Тимошівка, нині Кам'янського району Черкаської області — 29 березня 1937, Лозанна, Швейцарія) — польський композитор, піаніст, педагог, музичний діяч і публіцист. Навчався у музичній школі Густава Нейгауза, свого триюрідного дядька й батька відомого російського музичного діяча Генріха Густавовича Нейгауза в Єлизаветграді.

         Африка́н Олекса́ндрович Спір (15 листопада, 1837 Єлисаветград — 13 (26) березня 1890 Женева) — німецькомовний філософ-неокантіанець 19 століття з України, відомий своїм великим впливом на Фрідріха Ніцше та Теодора Лесінґа, що присвятив логіці Спіра тему своєї докторської дисертації.

 

         Андрій П'ятов (28 червня 1984, Кіровоград) — український футболіст, воротар донецького «Шахтаря» і національної збірної України. Заслужений майстер спорту України з футболу — 2009 рік, володар Кубка УЄФА.

 

 

Марко Лукич Кропивницький (10 (22) травня 1840, с. Бежбайраки, тепер Кіровоградської області — 8 (21) квітня 1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

 

         Олекса́ндр Микола́йович Пашу́тін (рос. Александр Николаевич Пашутин; *26 листопада 1846, Єлисаветград — †1 листопада 1906, Єлисаветград) — колезький радник, єлисаветградський міський голова (1878—1905), почесний громадянин міста. О.М. Пашутін відомий, перш за все, як автор оглядової монографії «Історичний нарис Єлисаветграда»     

 

ЛЕГЕНДИ КРАЮ

 

Похід Перського Царя на Скіфію

         Інгул згадується в історичних джерелах Х-ХІ століття. Першим його виявили, судячи з назви, турецькі завойовники, що здійснювали набіги в ці краї з берегів Чорного моря. Їх вразила велика кількість озер, розташованих по течії річки. Тому й назвали вони її Єнічел – нове озеро. Пізніше назва трансформувалася в Інгул.

         Скіфські племена відбили перший в історії наших земель завойовницький напад перського царя Дарія в IV столітті до нашої ери. Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну: то була остання з відомих персам вільна земля і цар Дарій бажав увічнити себе у величних скульптурах, як переможниця вільної землі Скіфії. Коли через два тижні все перське військо переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його, спитав у царя: «Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?». Замість відповіді Дарій узяв у свого колісничного батіг і нав’язав на ремені рівно шістдесят вузлів. «Розвязуватимеш щодня по вузликові, - сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. – Якщо я не повернуся, поки ти порозв’язуєш усі вузли, значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей  міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей».

         Серце Дарія раділо. Ще жодне плем’я не відступало перед самими персами так безоглядно і стрімко. Якщо так і ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край. Скіфського війська ніде не було видно, хоча провідники заспокоювали Дарія, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі тече широка і глибока ріка Бористен (Дніпро).

         Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо. Переправив ще своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дарій розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя: «Чому, лякливий скіфе, зайцем втікаєш від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там нехай боги вирішують, кому віддати перевагу: тобі чи мені!»

         Скіфський цар звелів переказати перському цареві: «Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряємося з тобою силою. От якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці, чи ні.»

         Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали, де скіфи ховають своїх небіжчиків. А переслідувати скіфів стало ще важче. У персів закінчилися харчі та корм, вони мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх. Перси почали забивати коней та вже непотрібних в’ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

         Так минув тиждень, і Дарієві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузлами. На тому батогові лишилося менше ніж двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей зруйнує міст і попливе назад, вирішивши, що Дарій, уже підкорив Скіфію й надумав зазимувати там. Знову шле Дарій гінця до скіфів: «Нерозумний скіфе! Мене ще ніхто у світі не перемагав! Якщо не маєш сили й зваги в серці – пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду в срібному глекові й землю в золотій мисі. І я допущу тебе до себе й дозволю на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак мого червленого царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і лишишся моїм вірним рабом».

         Скіфський цар вельми розлютився, але тоді лише махнув рукою й звелів послу відвезти перському цареві скіфські дарунки. Гонець щасливо повернувся до перського стану й передав ті дарунки своєму цареві Дарію: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп’яному глечику, а також кілька гострих добре оперених стріл.

         Тепер Дарій не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів. Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли в цих неосяжних, спалених степах. Так тривало страшних пів тижня, голод у перському війську скосив багато людей, у стані почалося людоїдство. Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали провідники, через те перси мусили рухатися тією самою випаленою смугою, якою досі йшли на схід. Перська армія, яка вважалася непереможною. Втекла з ганьбою із скіфських степів. Цар Дарій втік з частиною війська за Дунай, залишивши на загибель своїх воїнів. Своїм радникам він сказав, що воювати скіфів неможливо, бо волю вони люблять більше ніж золото, і що їм завжди допомагає рідна земля.

         Так закінчується бувальщина про похід перського царя Дарія на Скіфію.

 

МЕРТВЕ МІСТО

         Сотні літ тому в часи володарювання князів Київських, стояло над Тясмином місто – велике й багате. З трьох боків захищало його води Тясмину, з четвертого – високий вал. Звалося це місто – Бірградом.  Жили в місті ремісники й землероби, навідувалися сюди купці і кочівники. Було це, насамперед, місто-воїн, сторож  південних кордонів Київської Русі. Постійно надходила біда до Бірграда з півдня – із степів половецьких. Не раз і не два жителі міста ціною крові своєї зупиняли наскоки кочівників. Але найстрашніша біда прийшла звідти, звідки її не чекали. Одного разу гонець приніс повідомлення: з півночі в степ надходить велика орда, яка вже потоптала священний Київ, кров’ю і стогоном сповила всю землю. Мовчки вислухала громада похмуру звістку. Порішили: битися до останньої краплі крові, смерть прийняти в місті своєму, а не гибіти у поганській неволі. А щоб не зміг ворог бенкетувати на тілах їхніх, щоб не знайшли поживу хижі загарбники, надумали бірчани всі свої коштовності потопити у найглибшому місці річки. Увечері зібралася громада знову. Цього разу на березі Тясмину. Ніби на свято прибралися жінки і діти, у повному бойовому вбранні стояли воїни. Жоден купець світу не втримався б від захопленого вигуку, зуздрівши багатства, які принесли і привезли ці люди із собою до води. І ось настав очікуваний момент. До берега кіньми підвезли священики вантаж – величезний цар-дзвін із головної дзвіниці церкви. Мить  - і він опустився у чорну вечірню воду. Дзвін, який був душею міста, який десятки літ кликав на свято і битву. За «царем» осунувся другий дзвін, третій, четвертий… А далі у розгойдану глибочінь посипався барвистий дощ золотих монет, тарілей, перснів, підвісок… Летіло у воду те, що добувалося роками важкої праці. Місто прощалося з радістю назавжди. А на ранок під валами вже гарцювали перші вершники великої орди. Зав’язалася жорстока січа. Мужньо билися бірчани, навіть жінки і діти гинули на вежах зі зброєю в руках. Та нерівними були сили – з диким торжеством увірвалися нападники до міста. Та що це? Ніде-нічого. Пустка. Жах охопив передніх ординців. Орда відсахнулася від стін порожнього Бірграда. Місто, яке не могло стримати ворога живим, перемагало його мертвим. З тих пір минуло сотні літ. Заросло лісом, затяглося піском давнє попелище, поміняв русло Тясмин, назавжди поховавши під берегами незліченні скарби. Тільки дощі та вітри відкривають час від часу завісу над мертвим містом, нагадуючи нащадкам про давню трагедію.