БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

9 вересня 

250 років від дня народження 

Івана Петровича Котляревського,

українського письменника 

Літературна українська мова з’явилася наприкінці XVIII століття. Її родоначальником вважається Іван Котляревський. Літературна спадщина письменника складається з поетичних творів («Енеїда», «Пісня князю Куракіну»), п’єс («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») та перекладу оди «Сафо».

         Народився Котляревський восени 1769 року в Полтаві (на той час це була глуха провінція).

Батько майбутнього письменника працював дрібним магістратським урядовцем, а дід належав до духовного сану. У родині дотримувалися старовинних звичаїв, отже, спочатку хлопчика віддали в науку до місцевого дяка. У 1783 році підлітка віддали до Словенської, пізніше Катеринославської семінарії, в Полтаві. Що на той час являв собою цей навчальний заклад, сказати важко. Звичайно ж, у семінарській системі виховання та навчання залишалося багато давніх, традиційних, усталених моментів. Це споріднило Катеринославську семінарію з іншими подібними закладами, «училищными колониями», що продовжували справу Київської академії. Але принципи виховання підлітків у Полтаві значною мірою формувалися під впливом такої неординарної особистості, як тодішній архієпископ Словенський Никифор Теотокі.  Він був людиною дуже освіченою, при цьому його знання виходили далеко за межі богословських питань. Архієпископ піклувався про розширення програм місцевої семінарії. Внаслідок цього, крім давніх умов, у курс закладу було введено також сучасні французьку й німецьку; велика увага приділялась і російській словесності.

Після закінчення семінарії Іван Котляревський деякий час жив у селі, де працював учителем дітей місцевих поміщиків. Саме в той час письменник почав дуже цікавитися історією та культурою, вивчав українську народну мову і традиції. Живучи серед селян, Котляревський не пропускав жодної нагоди побувати на народному святі чи на ігрищах, і навіть сам брав у них участь. Молодий  випускник семінарії записував пісні, народну говірку, цікаві вислови.  Письменник почав  ретельно вивчати характери, вдачу, звичаї, обряди, повір’я та перекази українців. Він так захопився цим, що став готувати матеріал для великого літературного твору.

Можливо, що Котляревський згодом відійшов би від свого задуму, якби не щасливий для нашої літератури випадок. Йому трапилася на очі переробка твору Вергілія, виконана російським письменником у сатиричній манері І тоді на світ почала народжуватися «Енеїда»…

Подальша кар’єра Котляревського була тісно пов’язана з російським культурним життям. У 1796 році він вступив на військову службу і в 1806-1807 роках узяв участь у Молдавському поході.  Ще через рік  письменник вийшов у відставку Але вдома йому не сиділося, тому в 1810 році Котляревський вирішив будувати світську кар’єру і почав працювати наглядачем у Полтавському домі виховання дітей бідних дворян. Хоча ця посада була незначною, проте вона дала письменникові можливість приєднатися до кола губернського дворянства та чиновництва, де Котляревський швидко посів помітне місце завдяки розуму і неабиякій талановитості. Він зійшовся з тодішнім генерал-губернатором Малоросійським, князем Лобановим-Ростовським, був його співробітником у справі організації козацького ополчення 1812 року. Після закінчення війни письменник зацікавився театром і став одним з найвидатніших аматорів полтавської трупи. Він володів справжнім талантом коміка, що неодноразово демонстрував , виконуючи ролі в п’єсах популярного тоді російського драматурга Княжніна.

З наступником Лобанова- Ростовського на посту генерал-губернатора, князем Рєпіним, у Котляревського теж склалися дружні стосунки. Князь зацікавив письменника широтою і ліберальністю своїх поглядів. Ще б пак: під час польського повстання 1831 року Рєпін проектував відродити козацтво. Генерал-губернатор переконував Миколу І, що «малоросійські»  селяни поневолені силоміць, що царедворці та старшини призвели чесний і волелюбний народ до зубожіння, до рабського становища, жертвуючи щастям батьківщини заради власної вигоди. Саме для Рєпіна Котляревський написав свою «Наталку Полтавку», а для його дружини, що була куратор кою інституту шляхетних дівчат, «предпринял огромный и напрасный труд»:переклав з французької «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению… св. Евангелия от Луки».

Великий подив викликає той факт, що письменник протягом кількох років був членом не тільки Полтавської філії Біблійного товариства, але й місцевої масонської ложі «Любовь к Истине». Масонська ложа проіснувала в Полтаві вісімнадцять років. А уявити собі, яким чином можна узгодити його тверезий, трохи скептичний розум і масонську містику, - справа майже безнадійна. Схоже, що оточення того часу лише сприяло зміцненню негативного ставлення письменника до філософії та природничих наук. Крім того, він утвердився в опозиційному ставленні до духовенства. Почасти через близьке знайомство з масонами в «Енеїді» з’явилися численні випади проти духовенства, філософів і вчених, а також знаменитий образ ученого в пеклі, який опинився в товаристві «сутяги» і «марнопляса».

Однак масонство, театральне аматорство, захоплення російською драматичною літературою, належить до «Товариства любителів російської словесності» та державна служба значною мірою змінювали ставлення письменника до української традиції. Це відчувається, коли переглядаєш «Москаля-чарівника». Тут уже немає відчайдушного запалу, веселого, навіть буйного оптимізму. У п’єсі проступає обличчя іншого Котляревського6 провінційного імперського чиновника, «службіста», трохи простодушної людини, що пишається своїми земляками. Це наочно  демонструє один з персонажів п’єси, чумак Михайло Чупрун, який чує від «москаля» приказку: «Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош». «Ні, служивий, така ваша половиця тепер нікуди не годиться… Тепер уже не те, що давно було… Ось заглянь у столицю, в одну і другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться наші куди чи ні?» - з гордістю відповідає чумак.

У 30-х роках Котляревський раптом зауважив, що його життя закінчується. Немов підводячи підсумки власної 40-літньої праці, він востаннє переглянув, виправив «Енеїду» і передав її для друку харківському книгареві Волохінову; текст «Наталки Полтавки» митець віддав Срезневському; нарешті знайшов час для завершення перекладу «Евангельських размышлений». На початку 1835 року письменник за власним бажанням залишив обидві посади – наглядача будинку виховання дворянських дітей та в «доброчинному закладі». Після цього він взявся за звільнення кількох своїх кріпаків. Щойно оформивши всі необхідні документи, восени 1838 року Іван Котляревський помер.

Літературно-хужодня спадщина «батька нової української літератури» мала значний вплив на подальший розвиток нашого письменства, а його традиції були розвинуті в кращих творах П.Гулака-Артемовського,

Є. Гребінки, Г.Квітки-Основєяненка, С. Писаревського, Гоголя-батька,

Я. Кухаренка.