САМОБУТНІЙ ПОЕТ ЕКРАНА І СЛОВА

     10 вересня

125 років від дня народження

Олександра Петровича Довженка,

українського письменника, режисера

 Народився О.Довженко на Чернігівщині в селі Сосниця в родині козаків-хліборобів. Пізніше письменник зазначав в «Автобіографії», що під Росією його рід зовсім занепав (першим неписьменним у сім’ї Довженків був батько митця0, а важкі умови життя призвели до передчасної смерті дев’яти з одинадцяти дітей у родині. Олександр у 1914 році закінчив Глухівський педінститут і вже тоді почав крадькома читати заборонені українські книги. У 1918 році письменник воював в українській армії, відстоював Київ, який пережив тоді тринадцять змін влади, переховувався в підпіллі, кілька разів потрапляв під розстріл (рятувало Довженка кожен раз лише диво).

А в 20-х роках письменник багато працював, організовуючи українське культурне життя. Певний час Довженко перебував у Західній Європі  - спочатку керуючи справами посольства УРСР у Варшаві, а потім секретарем генерального консульства УРСР в Німеччині. Виключений з партії в 1923 році, Довженко приїхав до Харкова, де став одним із фундаторів ВАПЛІТЕ і проголосив власний незалежний шлях українського мистецтва. А в 1926-1927 роках митець зняв на Одеській кіностудії свої перші фільми – комедію «Ягідка кохання» та пригодницьку стрічку «Сумка дипкур’єра».

         Його фільми «Звенигора»(1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) здобули всенародне визнання. Довженка знали й надзвичайно високо цінували за межами країни. Його творчість вивчали на фахових курсах з історії кінематографа, а журі Міжнародної виставки в Брюсселі (1958) визнало фільм «Земля» одним із шедеврів світового кіно за всі роки його існування. Фільм Довженка, за твердженням іноземних критиків, мали величезний вплив на кінематографістів Франції, Англії, США, Італії, Японії. Цього українця називали за кордоном «поетом життя вічного» і сприймали беззастережно, із захопленням.

         Але мало хто знав, що в цей час Олександр Довженко перебував «на засланні» в Москві. Росія заховала трагедію митця за «залізною завісою», забравши в нього Україну і скоротивши йому життя. Щоправда, на Заході помітили різкий занепад творчості генія, але причин тому дошукатися не змогли. Тільки в польському часописі промайнуло твердження, що Довженку «не дали розвинутися повністю» і «змусили його замовкнути на півслові». Наші сусіди трохи краще від західних колег розумілися на ситуації в Україні, знали про роки знищення української культури та мистецтва (1930-1934). Як «буржуазному націоналісту» Довженку постійно загрожував розстріл. Але митець зміг розповісти нащадкам про долю, яка його спіткала, в «Автобіографії» (1939) і «Записних книжках» (обидва твори були видані в Києві в 1957 році).

         Після виходу «Землі» на екрани на Довженка обрушився шквал брутальної критики. Найболючішим для митця виявився напад Дем’яна Бєдного.

         Після його пасквіля «Філософи», надрукованого в «Известиях», український митець посивів і навіть хотів піти з життя. Олександр Довженко зробив спробу відкупитися від влади, створивши «шедевр» на індустріальну тематику під назвою «Іван», але це ще більше погіршило становище письменника – надто разючим був контраст між «правильним» і «націоналістичним» фільмами.

         У 1934 році знайомі порадили Довженку тікати з Києва, де саме почалися масові розстріли інтелігенції, до Москви і подати Сталіну  листа з проханням про захист  і «допомогу у творчому розвитку». Украй за тероризований письменник вирішив зробити саме так, щоб урятувати собі життя. Сталін «записав» українця в російські киномитці, міжнародний тріумф довженкових фільмів присвоїв російській кінематографії, а самого письменника послав на Далекий Схід, давши йому «творче» завдання на свій смак. На зустрічах з закордонними митцями Довженко називав себе не українським, а «радянським» майстром, був змушений зображати щастя і впевненість у завтрашньому дні, а також байдужість до погрому, вчиненому владою в Україні.

За двадцять два роки полону в Росії Довженко створив усього три фільми – «Аероград» (1935), «Щорс» (1936-1937) і  «Мічурін» (1948). Теми для цих «шедеврів» вибрав сам Сталін. Постійний психологічний тиск, неможливо реалізувати свої творчі задуми підірвали здоров’я митця. У сорок п’ять він скаржився, що почуває себе старим немічним дідом.

         У роки війни Довженко зняв кілька хронікальних фільмів про рідну землю: «Визволення» (1941), «Битва за нашу рідну Україну» (1943), «Перемога на Правобережжі» (1945). Митець побачив, що нові випробування не зруйнували Україну остаточно, а, навпаки, привели до відродження її національного духу. Саме це підштовхнуло письменника створити в 1944-1945 роках знамениту «Повість полум’яних літ». Але поставити цей філм Довженку не дали. У 1946-1952 роках Україною прокотилися нові погроми,а письменника примусили взятися за сценарій «відкриття Антарктиди» (1952).

І він - митець, чиє рабське становище маскувалося орденами, званнями, добрим матеріальним становищем – не міг сказати владі «ні!».

         Так наприкінці 1952 року Довженко зміг вирватися в Україну (він обіцяв новий фільм про будівництво Каховського водосховища). Митець і справді задумав створити фільм про вічне море українського життя, про Україну, яку не змогли знищити терор, голод,війна. Цей твір повинен був розповісти глядачам про ще одну перемогу життя над смертю, світла над мороком. Довженко хотів урятувати Великій Луг та Запорізьку Січ, які планувалося затопити. Повертатися назад, у Росію, митець не хотів. Він планував зробити свій фільм на Київській кіностудії. Але радіти письменнику довелося недовго. Влада ні в якому разі не хотіла дозволити йому повернутися додому і створити головний, суто український, твір життя. Довженка, якого намагалися подати за кордоном як російського письменника, примусили приїхати знову до Москви, де він передчасно помер. Але перед цим письменник встиг відновити сценарій забороненої «Землі», створити сценарій «Поема про море» і написати повість «Зачарована Десна» (1954-1955).