Олег був
улюбленцем батьків, родичів, сусідів. Рано виявив неабиякі здібності: у три
роки вже вмів читати, у п’ять
написав п’єсу з козацького життя, добре
малював, грав на фортепіано і скрипці.
Але
згодом настали тяжкі часи. Юнак пережив громадянськуивійну, терор, голод,
холод. У 1923 році він виїхав разом з матір’ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще в
1919 році емігрував з України. Незабаром родина переїхала до Горних
Черношинець під Прагою.
У 1924 році Олег вступив до Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті.
Став
відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на
Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського університету читати лекції з
археології. І тільки за межами України хлопець усвідомив настільки вона йому
дорога і рідна, не міг не думати про неї, розтерзану різними політичними
силами.
Олег
Кандиба займався художньою творчістю, дібравши собі літературний псевдонім
Ольжич, тобто син Олега, київського князя, який згадується в літописах як «Ольг».
Цей псевдонім говорить про те, що Олег завжди відчував себе українцем.
У другій
половині 30-х років молодого науковця привабила політична діяльність. Він став
членом ОУН, згодом – заступником голови Проводу ОУН.
У 1941
році приїхав до Києва, де організував підпільні групи антифашистського руху
Опору. Коли німці почали арешти українських патріотів, Олег Ольжич був
заарештований і відправлений до концтабору Заксенгаузен.
На землі
немає могили Олега Ольжича. Він помер у камері в’язнів-смертників табору
Заксенхаузен 22 липня 1944 року
Олег Ольжич належав
до покоління першої еміграційної хвилі, яке зуміло не тільки зберегти, а й
примножити українську культуру за кордоном, коли на так званій материковій
Україні найкращі традиції українського народу руйнувались репресіями,
голодомором, добре продуманими "реформами". Усією своєю творчістю
Ольжич прагнув утвердити героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен
громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.
Нащо слова? Ми діло
несемо.
Ніщо мистецтво і мана
теорій.
Бо ж нам дано знайти
життя само
В красі неповторимій
і суворій.
Ось сходить,
виростає, розцвіта
Благословеніє не
форми — суті.
Одвага. Непохитність.
Чистота.
Мілуйтеся! Беріть! І
будьте, будьте!..
("Нащо
слова?")
Вірші, пройняті цією
ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у
редагованому Д. Донцовим львівському журналі "Вісник" поряд з
поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги.
Збірки
Олега Ольжича "Рінь", "Вежі", "Підзамчя"
абсолютно різні і за формою, і за змістом. Друга й остання прижиттєва книга
поета "Вежі" відрізняється від інших збірок тим, що має гостру
ідейно-політичну скерованість. Книга "Вежі" складається з двох
ліричних поем: "Городок. 1932" і "Незнаному Воякові".
Вірш "Захочеш —
і будеш" — це дев'ятий вірш із циклу "Незнаному Воякові", в
якому автор у наказовій формі переконує, що майже все в житті залежить від нас
самих:
Захочеш — будеш. В
людині, затям, Лежить невідгадана сила.
Тільки доклавши
власних зусиль, людина може побудувати щасливе майбутнє, бо часто вона не
усвідомлює, наскільки багатим є її внутрішній світ, скільки фізичної сили
приховує сила людського духу. Але в той же час слід пам'ятати, що наші дії не
можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом "Ціль
виправдовує засоби", адже всередині кожного з нас є вічне мірило вчинків —
сумління. Автор називає сумління "невблаганним", адже ми можемо
переконати оточуючих, що примусило нас порушити моральні принципи життя, але ми
ніколи не зможемо переконати в Цьому сумління, не зможемо примусити його
замовкнути:
Навчися надать блискавичність
думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм
невблаганним сумлінням.
В іншому творі цього
циклу Ольжич наголошує на тому, що справжній громадянин не має права чекати,
коли в майбутньому зміниться на краще життя його країни, бо:
Держава не твориться
в будучині. Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні. Це люди,
як брили камінні.
Хоча поет усвідомлює,
що далеко не кожен має внутрішні сили пожертвувати своїм життям, особистим
щастям заради щасливого майбутнього усіх. Мало таких:
Хто кров'ю і волею
сціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.
Отже, увесь цикл
поезій "Незнаному Воякові" пройнятий гострим осудом безперспективної
інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем
раба.
Помітне місце в
збірці "Вежі" посідає поема-хроніка "Городок. 1932", де
йдеться про суворе життя українських підпільників.
"Підзамчя"
— посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона об'єднала
творчі пошуки поета часів "Ріні" та "Веж", засвідчила
високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських
узагальнень духовної дійсності. Поезія Ольжича — це сповідь воїна, відкритого й
чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається
шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією.
Немає коментарів:
Дописати коментар