БЕЗСМЕРТЯ НАШЕ НЕЛЮД НЕ ЗАГРІБ

    
      Щороку в четверту суботу листопада ми знову і знову повертаємося до трагічних подій Голодомору 1932–1933 рр., низько схиляємо голови і запалюємо свічки в пам'ять про мільйони загублених людських душ.       Цей день щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада. В 2021 р. припадає на 28 листопада. Ці сумні, жахливі, болісні події бентежать пам’ять та ятрять душу кожного свідомого громадянина.

         На багатих чорноземах України вмирали. Вмирали у полі, на дорозі, під тином. Вмирали поодинці та сім’ями. Вмирали цілі села і славні козацькі роди. Голод забирав тих, хто заради шматка хліба не вирвав окрайця з дитячих голодних ротів, не стежив, не доносив на брата, не вмів торгувати совістю.

         Про страшні муки українського народу писали небагато. Свідчили, згадували, писали переважно за кордоном.

         Представник діаспори у США Василь Барка, який пережив голод, бачив усі жахи того, що було, написав роман «Жовтий Князь». Він не сподівався, що цей твір надрукують в Україні. За мотивами роману творче обєднання «Земля», яке діє на кіностудії імені Олександра Довженка, створило фільм «Голод - 33». Це була перша спроба розповісти світові про геноцид проти України. Кошти на створення фільму збирав народ.

         В книзі Панаса Запаренка «Дума про дитинство» постають страхітливі  картини жорстокого голодомору 1933 року, організованого насильницькою сталінською колективізацією на Україні. Злигодні й поневіряння, розпука і біль випали на долю хлопчика-сироти Павла Загоренка. Але ніщо не вбило у ньому людяності, чуйності, милосердя. Сповідь автора про дитинство – це  скорботна дума про беззаконня, які чинилися на нашій землі, це реквієм тим мільйонам людських життів, які в 1932-1933 роках було знищено на Україні.

         Роман Уласа Самчука «Марія» - це перший в українській літературі художній твір про примусову колективізацію та про голодомор тридцять третього року. Написаний він у стилі хроніки життя жінки-селянки. Помираючи голодною смертю, Марія пропускає через свою просвітлілу свідомість все своє страдницьке життя.

         «Голоси із 33-го» - книга-меморіал, написана очевидцями та зі слів очевидців страхітливого голодомору в Україні, зокрема на території Кіровоградщині, села і міста які тоді входили до складу Одеської, Київської, Харківської і Дніпропетровської областей. Розправа метрополії над колонією, впокорення українського селянина, геноцид нації, здійснюваний більшовиками – про це свідчати ті, кому вдалося вижити.

         «Голодомор 1932-1933. Олександрійський вимір». Книга містить спогади, фотографії, архівні документи, що розповідають про голод 1932-1933 років на території Олександрійського району Кіровоградської області.

         В 2021 році побачив світ роман  Ірини Мельниченко та Вадима Геращенко «Живі всупереч». Макар із дружиною Вірою звикли працювати не покладаючи рук. Цього ж учили доньок. Жили в достатку, бо заробили на нього потом і кров’ю. А потім – колективізація. Усе приватне майно стало колгоспним. Куркулів, що не захотіли віддавати своє, - на каторгу. Так вчинили і з Макаром, А Віру з дітьми й іншими земляками вивезли на Урал і кинули посеред лісу – з десятком сокир і кількома пачками сірників. Наглядачі згодом повернуться по тих, хто вижив.

         Це драматична й правдива історія родини одного з авторів. Його рідня пережила розкуркулення та голод, висилку й каторгу, війну та повоєнну руїну, - як і сотні інших замордованих, скалічених «благами» радянської влади. У них відібрали все: дім, родину, спокій, право розпоряджатися власною долею. Але там, де позбавляють усього, лишається одне бажання – жити. Всуперч.

         Сучасна українська письменниця Світлана Талан пише твори у жанрі «реальних історій». Роман «Розколоте небо» присвячено темі колективізації та Голодомору в Україні. Письменниця відобразила події 30-х років на прикладі одного селища на Луганщині. Українське село, де були плодючі сади та родючі землі, спустошила голодна смерть. Справжні, невигадані жахи описує авторка: на які відчайдушні та жахливі вчинки йшли люди, аби вижити в лихі часи голоду. Та у цих трагічних подіях знаходиться місце і для кохання, яке то виринає на перший план, то ховається за чорною, пекельною реальністю. «Розколоте небо» перевертає свідомість читача та відкриває для когось незнані сторінки історії.

         Книга «Розрита могила...» професора, доктора історичних наук, історика Георгія Касьянова - про Голодомор як явище на політичній та історичній аренах, у внутрішньополітичній боротьбі, міжнародних відносинах. Це видання не про події минулого, а про сучасну репрезентацію та інтерпретацію цих подій. У трьох частинах книги йдеться про історію забуття та реконструкції подій 30-х років, про появу Голодомору як специфічного дискурсу та особливої форми культурної реальності, про функціонування Голодомору в трикутнику «історик – політика - влада», про наукову деконструкцію Голодомору тощо.

         Історик, журналістка, письменниця Енн Еплбом присвятила свою книгу «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» історичним подіям 30-х років. Авторка заглибилась у питання передумов Голодомору та його наслідків для України. Це історія про сталінський режим, наміри радянської влади, які у результаті не справдилися. Письменниця у своїй праці використала усні свідчення, архівні документи, щоденники, дослідження українських та зарубіжних науковців. Енн Еплбом у своїх дослідженнях дійшла висновку, що Голодомор – це не наслідок колективізації, а результат дій бригад активістів, які забирали у селян все до останньої крихти. 

          

В Національній Книзі пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні є мартиролог, укладений на підставі свідчень очевидців Голодомору у селі Велика Виска. (Актові записи про смерть за цей час не збереглися):

 Андрєєв Сергій Митрофанович, дитина, 1926 р. н, помер від голоду

Андреєєв Андрій Митрофанович, дитина, 1928 р. н, помер від голоду.

Андреєва Раїса Митрофанівна, дитина, 1929 р. н., померла від голоду.

Андреєв Микола Митрофанович, дитина, 1931 р.н, помер від голоду.

Ворона Іван Олексійович, рік народження невідомий, помер від голоду.

Булат Яким,  невідом., від голоду.

Луньов Пилип, невід, від голоду.

Обрежа Василь Григорович, дитина, 1923, від голоду.

Бобришов Петро, р.н невідомий, від голоду.

Жердій Тиміш, дитина, 1926 р.н., від голоду.

Жердій Катерина, дитина, 1928 р.н., від голоду.

А в книзі «Реабілітовані історією» (Кіровоградська область) є запис про великовищанина Граждан Авраама Стапановича.

 У 1933 році він був притягнутий до судової відповідальності і заарештований у 1937 році Кіровським РВ НКВС зате що будучи в 1921-1922 роках головою райвиконкому у Великій Висці, під час голодовки отримував продовольчу допомогу та роздавав нужденним.

         У 1933 році будучи головою колгоспу імені «Сталіна»  «продолжил заниматься разложенческой работой среди колхозников, нарушал революционную законность и перекручивал политику партии».

Постановою трійки УНКВС по Миколаївській області приговорений до розстрілу.  Розстріляний 22.04.1938 року.

Реабілітований 21.04. 1989 року Кіровоградською облпрокуратурою.

 

  В книгах про голодомор на Кіровоградщині  є свідчення жителів села Велика Виска  про початок голодомору

         «Перші перші ознаки голодомору з’явилися ще навесні 1932 року. Про зокрема свідчить лист робітника Будулатія Григорія Борисовича до бюро скарг РКК КП(Б)У Великовисківського району  Одеської Області про голод у селі  та про голодування його батьків – колгоспників місцевої сільгоспартілі.

         А великовищанин  Жердієв П.О. був свідком того, як «восени 32 року по хатах комсомольці збирали залишки хліба. Але які там залишки. Самим не вистачало.

Розпочиналася хлібозаготівля. Спочатку агітували, потім просто силою вигрібали. Забирали все підряд».

         Ситуацію з голодом поглиблювала ще й та обставина, що на колгоспи Великовисківського району покладалося завдання, окрім безумовного виконання державних планів хлібозаготівлі, ще й централізовано постачати продукти харчування для населення міста Зінов’ївська.  Для цього до Великовисківського району були послані «уповноважені бригади», які проте не заготовили жодного центнера хліба, оскільки його, станом на квітень 1932 року практично вже не було».

         Нині ми знаємо, що то був штучно організований голод, масовий геноцид. Скільки було знищено людей? Хто рахував їх тоді? Їм навіть мертвим не давали спокою: орали і сіяли поля, на тих місцях зводили майстерні, ферми, танцювальні майданчики.

         Ніхто не читав над їхнім прахом Божої молитви, не проводжав в останню путь, не несли їх домовини з пошаною на плечах. Їх просто волокли до загальних ям – на 50-100 чоловік. Засипали землею врівень так, щоб не видно буле де ці могили. І люди почали забувати, де саме ті поховані.

         Плаче за своїми дітьми Україна-мати. Плаче й не може втішитися, бо їх немає.

         У молитві «Отче наш» є сім прохань, з якими людина звертається до Бога. Одне з них: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Найголовніше, чого хочеться, коли немає що їсти, - це хліб.

         Тож приносять на могили померлих від голоду хліб та пшеничні колоски.

         Моляться за їхні праведні душі, за часточку душі всеукраїнської, якої не стало Пропоную ваші увазі «Молитву за народ» з реквієму «Голод – 33», який написав наш земляк Володимир Якович Бровченко.

Великий Боже, дай снаги і сили

Синівським болем нам переболіть,

Щоб убієнних праведні могили

Не перестали в душі стугоніть.

Перед тобою, Боже, поіменно

Згадаєм батька, матір і дитя,

Коли скрижалі пам’яті огненно

Покличуть до спокути й каяття.

Спасителю, врятуй нам рідне слово

І мамину молитву поверни,

Незламним духом і святим покровом

Убережи наш край від сатани.

Всевидящий, Могутній і Всевишній,

За муки, що народ наш пережив,

Ти покарай усіх катів колишніх,

Майбутніх розгадати поможи.

Великий Боже, кожного потрійно

Правицею своєю охрести,

Звізду Полин, і голоди, і війни

На грішну землю більше не впусти.

Вершителю, у неспокійнім вирі

Ти нас на доброчинство врозуми,

Щоб ми жили у злагоді і мирі,

 Щоб ми були народом між людьми.

Безсмертний Отче, Кріпкий, Многоликий,

Благаєм не лише за наш народ –

Усім великим і малим язикам

Не пошкодуй святих свох щедрот.

З тобою, Боже, хай добро пребуде

Для сущих і грядущих поколінь.

Ти щастя дай гороьованому люду,

А Україні – воленьку.

Амінь!