Місце злочину - Бабин Яр

 Бабин Яр..

         Урочище в північно-західній частині Києва між районами Лук’янівка  і Сирець. Це один з найбільших у Києві ярів – довжина біля 2,5 кілометрів, глибина – більше 50 метрів. На дні яру колись жебонів однойменний струмок, взятий нині в колектор..

         Уже вперше згадується під сучасною назвою в 1941 році, коли господарка трактиру, що звалася простою бабою, продала ці землі домініканському монастирю. В XV-XVIII століттях також зустрічалися назви «Шалена Баба» та «Бісова Баба».

         У 1870 році територія, що підходила до Бабиного Яру з півдня, була використана під Лук’янівське цивільне кладовище.

         Згодом неподалік Бабиного Яру було створене єврейське кладовище, яке теж закрили у 1937 році. знищено під час Другої світової війни. Перші масові поховання і братські могили в Бабиному Яру з’явилися у 1933 році, коли більшовики ховали померлих від штучного голодомору, викликано репресивною політикою по відношенню до селянства.

         Під час війни німецькі війська, які зайняли Київ 19 вересня 1941 року, використали Бабин Яр як місце масових розстрілів. Перший відбувся 27 вересня 1941 року, коли були розстріляні 752 пацієнти психоневрологічної лікарні, яка знаходилась неподалік від яру.

         Бабин Яр знадобився, коли нацисти почали розстрілювати євреїв Києва та інших областей. У кінці вересня 1941 року зондеркоманда захопила 9 провідних рабинів Києва і наказала їм зробити звернення: «після санобробки всі євреї та їхні біти як елітна нація будуть переправлені в безпечні місця».

         27-28 вересня нацистська влада віддала наказ про те, щоб 29 вересня єврейське населення міста до 8 голин ранку з’явилося у визначене місце збору з документами і цінними речами. За невиконання наказу – розстріл. По місту було розклеєно близько двох тисяч оголошень. Одночасно поширювалася дезінформація про намір провести перепис і переселення євреїв. Більшість із тих, хто прийшов, були жінки, діти і старі (дорослі чоловіки були забрані до армії). Крім євреїв, прийшли представники інших національностей та з інтернаціональних сімей.

         Зупинялися біля пропускного пункту. За нього раз по раз відводили 30-4- приречених, де в них відбирали речі і змушували роздягатися. Потім поліцаї палицями заганяли людей у проходи по насипу на краю яру глибиною 25-30 метрів. На протилежному краю знаходився кулеметник.

         Після того як рів заповнювався двома-трьома шарами трупів, зверху їх присипали землею. У певному місці жертви повинні були складати коштовності.

         Все відбувалося дуже швидко, якщо хто-небудь затримувався, роздягаючись, таких підганяли палицями.

Роздягнених направляли до яру приблизно 150 метрів довжиною, 30 метрів шириною і метрів 15 глибиною. В яр вели два-три вузьких проходи, якими й спускалися люди. Коли вони підходили до краю, поліцаї скидали їх на трупи, підходив автоматник і стріляв приречених у потилицю. Жертви, які спускалися до яру, були так налякані, що ставали майже безвільними. Це був конвеєр, і він працював справно.

         Як свідчитиме шофер вермахту Гефер, лише за два дні 29 і 30 вересня 1941  року зондеркоманда  4А під командуванням штандартенфюрера Пауля Блобеля за участю частини верх мату розстріляла  в тім яру 33771 чоловік (в цю кількість не входять діти до трьох років, яких теж убивали, але не рахували).

         І так день у день, день у день…

         Нелюдські крики, німецькі команди, ридання, постріли, плач дітей: Мамо, мамо…, деркотіння автоматів та кулемета.

         Як свідчитиме Генріх Мюллер (звіт №6 від 31 вересня 1941 року), масові страти продовжувалися аж до «самого ухода немцев из Києва».

         Розстрілювали активістів радянської влади, комуністів, комсомольців, матросів,Дніпропетровського загону Пінської воєнної флотилії, циган та представників інших «неповноцінних рас», а також військовополонених із сусіднього Сирецького концентраційного табору – їх було розстріляно до 25 тисяч.

Серед інших у Бабиному Яру в 1941-1943 роках були розстріляні 621 член Організації українських націоналістів (ОУН) – прихильників Мельника.    В лютому 1942 року були заарештовані і розстріляні представники керівництва ОУН К Гупало, редактор газети «Українське слово» І.Рогач і його сестра Ганна,член спілки українських  письменників Ірлявський та інші. Міський голова Л. Форостовський  у своїх спогадах писав, що під час німецької окупації в Києві «загинули десятки тисяч активно свідомих українців».

         Серед них Знайшла свою смерть і Олена Теліга з чоловіком своїм Михайлом.

         Михайло Теліга походив з давнього козацького роду, навчався у військово-фельдшерській школі в Катеринодарі, в юнацькій (старшинській) школі в Кам’янці-Подільському, учасник національно-визвольної боротьби в Україні в складі армії УНР інтернований на територію Польщі, потім навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, яку закінчив 1929 року. За цивільним фахом – інженер-лісівник. 1 серпня 1926 року одружився з Оленою (Телігою) Шовгеновою. З 1939 року – в Кракові. В кінці листопада 1941-го року прибув до Києва, де в той час уже була Олена Теліга. Разом з нею був арештований гестапо 9 лютого 1942 року і розстріляний у Бабиному Яру.

         7 лютого 1942 року Києвом прокотилася хвиля арештів. У неділю 8 лютого двоє поліцейських прийшли за Телігою. Загрюкали в двері.

Олена їм не відчинила. Поліцейські, а то були два недосвідчених ще молодики, які чи не вперше виконували подібне завдання, - ще погрюкали, потупцювали й вирішивши, що господині немає вдома, пішли геть.

         То було останнє застереження, послане їй долею.

За нею приходили в неділю, а в понеділок… У приміщенні Спілки письменників німці ще звечора влаштували засідку.

         Олену Телігу схопили, як тільки вона того дня 9 лютого 1942 року переступила поріг Спілки письменників…

         Через годину, дізнавшись про небезпеку, що нависла над дружиною, до приміщення Спілки письменників примчав Михайло те ліга

         Нацисти його впустили. І заблокували за ним двері. Але Михайло на те й уваги не звернув – в кімнаті була дружина, жива-живісінька.

 І це було найбільшим щастям. Михайло кинувся до неї пригорнув її до грудей, неймовірно радий, що вони знову разом…

О третій годині старший гестапівець оголосив, що не члени Спілки можуть покинути приміщення. Михайло Теліга не був членом Спілки і і залишати приміщення відмовився.

         Потім затриманих почали виводити з приміщення у внутрішній двір. Прямо до дверей було підігнано автобус. Ним заарештованих повезли на вулицю Короленка 33, до будинку, в якому за радянської влади розміщувався НКВС.

 Олена Теліга сиділа в камері №34. В її житті остання дата: 22 лютого 1942 року. Так ось і на Короленка, 33 колишній енкавеесівській, а потім німецькій тюрмі вона сиділа в камері 34, де й залишила свій останній автограф: тризуб і фразу, нашкрябану шматочком гострого скельця: «тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

         13-го (за іншими даними 21) лютого 1942 року її разом ізМихайлом Телігою, редактором Іваном Рогачем і поетом Іваном Ірлявським було розстріляно німецькими фашистами у Бабиному Яру.

         За різними підрахунками у Бабиному Яру загинуло 100-200 тисяч осіб.