СЦЕНА - ЙОГО КУМИР

  Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в с. Арсенівці Ольвіопольського  (згодом Бобринецького, пізніше Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер с. Веселівка  Мар’янівської сільської ради  Новоукраїнського району) в сім’ї управителя поміщицького маєтку.Справжнє ім'я Іван Карпович Тобілевич (псевдонім "Карпенко-Карий" поєдує в собі імя батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого , героя пєси Т.Шевченка "Назар Стодоля").

Дитячі роки хлопець провів у сільському середовищі в рідній Арсенівці та у селі Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тільки від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедливості.  Малий Іван став старанно замислюватися над серйозними, не для дитячого віку питаннями.

         Коли хлопцеві минуло 10 років, батько віддав його до Бобриненцької трикласної  повітової школи. Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки давсянаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця – Рущині хату, живучі в якій і закінчив школу Іван Тобілевич. Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів.

         Батьки Тобілевича були людьми освіченими. Батько його походив із старовинного збіднілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку. Мати була простою селянкою, тому вони були першими учителями дітей. Мати актора, яка бачила вистави мандрівних труп, часто розповідала їм про свої враження, пробуджуючи любов до театру.

         Іван Тобілевич успішно закінчив Бобринецьку повітову школу. Як нагороду за навчання одержав книгу М. Пирогова. Мрія про університет залишилася нездійсненною.  Юний Тобілевич мріяв  і про університетську освіту, прагнув стати лікарем або вчителем і віддати свої знання та енергію рідному народові. Сувора дійсність і матеріані нестатки в сімї змусили чотирнадцятирічного хлопця шукати роботи і самостійно заробляти на шматок хліба. Спочатку він стає писарчуком у станового пристава, потім виконувати канцелярську роботу в Бобринці – у ратуші та повітовому суді.       Театр став для юного Тобілевича першим захоплення, його духовним хлібом. Коли 1865 року в Бобринець приїхала трупа Млотковського і показала виставу, то «збаламутила весь Бобринець». Це була перша зустріч Тобілевича з театром.

Потім щоб подивитись виставу «Отелло» з участю видатного англійського трагіка-негра Айри Олріджа, Іван Карпович йде пішки понад 50 кілометрів з Бобринця до Єлисаветграда, годинами вистоює під театром коло каси, а після вистави вночі знову пішки повертається до Бобринця, щоб встигнути на службу.

 

Іван Тобілевич любив театр до нестями, всіма силами своєї душі, і ця любов була провідною зіркою на його нелегких життєвих дорогах.

         Працюючи у Бобринецькій ратуші, Тобілевич познайомився з колишнім актором Голубовським та Кропивницьким, які організували театральний гурток і 1875 року поставили п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», де роль Гната грав Тобілевич. Згодом Тобілевич створив цілу серію витончених типажів із п’єс Шевченка, Гоголя, Грибоєдова, Островського. Згадуючи його гру в п’єсі О.Островського «Доходное место», Софія Віталіївна (його друга дружина) писала: «Це грав не актор, що творить роль Жадова, це грав сам Жадов… чиновник Тобілевич-Жадов, що висловлював тут усього себе, з його кров’ю, нервами, почуттям і темпераментом».

         Розпочався новий творчий етап життя Івана Тобілевича. Багато читав книжок і журналів та заснував у Бобринці аматорський гурток; прибуток від вистав йшов на пожертвування бідним людям. Душею всього аматорського колективу став він,бо був і за режисера, і за актора. Після переїзду Івана Тобілевича до Єлисаветграда тепер активізувалися вистави там. У 1871 році батько Карпо Адамович, продавши будинок у Бобринці, купив садибу в передмісті Єлисаветграда на Вулиці Знаменській (тепер вулиця Івана Тобілевича). У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу. Івана Тобілевича з дворянкою Надією Тарковською (одружилися 1869 року), а саме: Галя, Назар, Юрко, Орися. (До речі, внучатими племінника Н. Такровської є російський поет Арсеній Тарковський і його син – відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). І у цьому ж будинку письменник і актор зазнав тяжких ударів долі: навесні від сухот померла дружина, а на другий рік – найстарша дочка Галя. Це був великий удар для Тобілевича. Тепер у цій садибі – відомий історико-культурний заповідник «Хутір Надія».

         Тут свого часу збиралися учасники аматорського гуртка, який регулярно по суботах давав українські вистави, та це тільки до прийняття царським урядом Емського закону 1876 року, яким було заборонено усе українське. Активізувалася революційна атмосфера, і в Тобілевичів збиралися радикально налаштовані діячі. Івана Тобілевича запідозрюють у політичній неблагонадійності і невдовзі його звільняють з посади секретаря Єлисаветградського міського поліцейського управління.

         Літературну діяльність І.Тобілевич розпочав із перекладів українською мовою «Книги чеков» Г.Успенського та ін.. Потім було оповідання «Новобранець» (1881) і п’єси «Бурлака», «Підпанки» (1883). Драматург їде на гастролі в Ростов (1884), але змушений був залишити місто, бо йому заборонялося жити в Україні й у великих містах Росії. І Тобілевич переїхав у Новочеркаськ, де жив під «гласним наглядом». Коли ж мав приїхати до міста цар, Тобілевича було вислано на станцію Константинівка, де він важко працював у кузні, але й відвідував театр, коли приїздили трупи Садовського та Іванова-Козельського.

         Три роки (1884-1887), проведені Карпенком-Карим у Новочеркаську, не минули марно: він написав п’єси «Бондарівна» (1884), «Наймичка» , «Розумний і дурень» (1885), «Мартин Боруля», «Безталанна» (1886).

         Улітку 1887 року драматург повертається до Єлисаветграда, бо там під наглядом наймички жили його діти, але відразу ж змушений був поїхати на хутір Надія. У цьому «оазисі серед степу», де кожен, хто відвідував хутір, мав посадити дерево, І. Карпенко-Карий написав 11 пєс, які увійшли в золотий фонд української класики: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Житейське море» та інші. Проте шлях їх на сцену був тернистим, бо царська цензура ставила візу: «К представлению не подлежит».  Та він не скаржився на життя, а сміливо йшов уперед.

У 1888 році Карпенко-Карий повертається на  сцену і не залишив її до кінця життя: спочатку у трупі Садовського, пізніше – Саксаганського; він виконував ролі  Тетерваковського («Наталка Полтавка»), Хоми («Ой, не ходи, Грицю»), Мірошника («Наймичка»), Мартина Борулі («Мартин Боруля») та багато інших.

         Видатний драматург І. Тобілевич знову став видатним актором Карпенком-Карим. Але в 1905 році він захворів на невиліковну недугу (рак печінки). Ще в січні 1907 року, переборюючи біль, актор грав під час гастролей в Умані. Це був його останній вихід на сцену. Лікування в Києві та Ялті не дало результатів. У серпні 1907 року разом з дружиною він їде до Берліна в клініку відомого тоді професора Боаза, але не вдалося його врятувати, і Карпенко-Карий помер 15 вересня цього ж року, Тіло його перевезли в Україну і, за заповітом драматурга, поховали його на Калюжнинському цвинтарі поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.

На хресті, що поставили під його могилою, написали: "Люди вмирають - ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють - тебе в сім'ї своїй вільній, новій спомянуть "