Великомучениця Варвара

    17 ГРУДНЯ 

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ

ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ ВАРВАРИ 

Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI столітті мощі святої великомучениці були перенесені в Константинополь, а в ХХІ столітті дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081-1118 роки) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізаславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирівському соборі й тепер.

         У день Варвари народний календар із деяким випередженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувалися католицизму), у яких дні Варвари (Барбари) і Миколи вважаються великими святами із розвинутою системою народних звичаїв та обрядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

         На поділлі, зокрема, вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв’язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже мудра до вишивання, то можна було займатись вишиванням. Та суканням ниток. На Полтавщині, наприклад, Варвару відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе гостей.

 В українців було свято вишивальниць — це сьогоднішній день Варвари 17 грудня. На Варвари не можна було прати, білити чи глину місити, — тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом, молилися і вишивали долю… Адже саме в ці дні ворожили на врожай, на долю, спостерігали  за погодою.
      То чи не магічні замовляння “засівали” чисті дівчата на білому полотні, творячи живі послання долі? Вважалося, що Варвара “золотими нитками Ісусові ризи вишивала”. А це означало, що, будучи покровителькою дівчат-вишивальниць, вона керувала їхніми намірами і руками, коли майбутні наречені вишивали сорочки своїм судженим весільні рушники, ткали та вишивали свої власні сорочки.

       Ця висока настроєність з молитвою на таке просте і буденне, здавалось би, діло тільки підтверджує благоговіння і відчуття святості перед барвистим писанням на полотні.

      “Варвара” — день повороту на весну: в народі казали, що “Варвара ночі урвала, а дня приточила”. Упродовж трьох днів — Варвари, Сави і на Миколая в Україні колись готували кутю та узвар, а це ритуальні страви, пов’язані з поминанням. Тому вишивання у цей день було святим ритуалом, значення якого сьогодні, на жаль, уже втрачено.

       Колись вишивані узори не переносилися механічно, як зараз, із чужих зразків. Кожна вишивальниця досконало володіла “мовою” орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, яке мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чоловіка чи дитини.

        Щоб точно “закодувати” сорочку, достатньо лише чистоти намірів, любові, а оте “внутрішнє чуття”, як ми називаємо свою підсвідомість, само підказує, як і що робити. Недаремно казали, що не всі жінки чи дівчата могли вишивати. Бо тим, у кого наміри чи почуття не були настроєні на “космічні струни”, магія вишивання не відкривалася. Власне, вони могли хіба що чуже відшивати, а це не дозволялося робити, бо використати чийсь узір означало взяти на себе чужу долю.

         Із цим застереженням не брати на себе чужого зустрічаємося у всій обрядовій культурі, зокрема у весільному обряді: на випікання короваю, який був уособленням Долі на весільному столі, брали тільки непочату воду. Не говоримо вже про те, що весільний одяг не позичали, до такого “перекрадання” благословень, які записуються енергетично в одязі, ніхто би не додумався.