29 вересня 170 років
від дня народження нашого
земляка Івана Карповича
Карпенка-Карого (Тобілевича)
Коли звернути від Шостаківки в степи, одразу помітиш обширний зелений гайок, такий незвичний в степах півдня України. І поруч розтягнуте по зелених луках звивистої річечки село Калюжне, що прямує двома рядами біленьких хат кудись униз, щоб зустрітися з іншими селами, щедро розкиданими вздовж мілководної комишуватої Сугоклеї.
І ось перед вами оточений старими вербами та очеретами ставок з потопаючими в травах берегами. Вище - суцільне зелене плетиво крислатих дубів, яблунь, стареньких груш з усихаючими верхівками, непролазні калинові та бузкові зарості - й не угледіти поміж них приземкуватої селянської хати під черепичною покрівлею.
Це земля одного з корифеїв української дожовтневої сцени І.К. Карпенка -Карого (Тобілевича).
Сьогодні йому 170 років. Це наш видатний земляк, український драматург, актор, громадський і театральний діяч.
Народився Іван Карпович в 1845 році в селі Арсенівці в сім'ї управителя поміщицького маєтку.
Мати письменника до заміжжя була кріпачкою. Дитячі роки Іван провів на селі, в оточенні селянських дітей. На одинадцятому році життя він почав учитись у Бобринецькій чотиркласній повітовій школі, яку закінчив в 1859 році. В дитинстві майбутній драматург на власні очі бачив свавілля і жорстокість поміщиків, підневільне, тяжке життя кріпаків.
Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його на посаду писаря у станового пристава. Пізніше Іван Тобілевич працював канцеляристом у міській управі, а потям у повітовому суді.
В установи, де служив Тобілевич, зверталося зі скаргами багато людей. Іван Карпович був свідком того як чиновники-бюрократи і хабарники - підтримували експлуататорів. Ці спостереження письменник потім широко використав, створюючи свої п'єси.
Івану Карповичу мало довелося вчитися в школі. Але він багато уваги приділяв самоосвіті. В сім'ї Тобілевичів у великій пошані були твори Тараса Григоровича Шевченка. Батько й мати Тобілевича знали напам'ять багато віршів Шевченка. Вони прищеплювали своїм дітям глибоку любов до творчості великого поета.
Ще з молодих років Іван Карпович полюбив театр. Щоб побувати на виставах у Єлисаветграді (тепер Кіровоград), він пішки ходив з Бобринця долаючи відстань у 50 кілометрів. Пізніше, щоб бути ближче до театру, Іван Карпович перейшов на службу до Єлисаветграда. Тут був заснований театральний гурток, до якого увійшли Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. Перші вистави відбувались у повітці.
Улюбленим твором артистів і глядачів була п'єса "Назар Стодоля" Т.Шевченка, у якій автор розкрив суперечності між багатими і бідними. У цій п'єсі Іван Карпович грав Назара, а його дружина - Галю. На знак любові до творчості Шевченка подружжя дало своїм дітям імена персонажів п'єси - Назара та Галі. Ім'я одного з головних героїв п'єси "Назар Стодоля" - Карого, Тобілевич узяв своїм псевдонімом. З великим успіхом театральний гурток ставив п'єсу І.П.Котляревського "Наталка Полтавка", а також п'єси російського драматурга Миколи Островського "Бедность не порок", "Доходное место".
В Єлисаветграді Тобілевич вів широку громадську роботу в гуртку місцевої інтелігенції. Цей гурток організував ремісничу школу, дитячий будинок, поширював нелегальну літературу. В гуртку читались твори Карла Маркса, Чернишевського, художні твори передових російських письменників.
Іван Карпович з ранніх років виявляв велику любов до російської літератури. Він з захопленням читав твори Добролюбова, Салтикова-Щедріна, Гоголя, Островського та інших передових російських письменників.
Царські жандарми переслідували учасників гуртка. На початку 80-х років Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звільнили з посади канцеляриста. З цього часу І.К. Тобілевич цілком віддається роботі в театрі.
Діячам українського театру доводилося тоді працювати в тяжких умовах, постійно зазнаючи утисків від царського уряду і його цензури. Театр не мав постійного місця і мандрував по країні. Тобілевич писав п'єси для українського театру і брав активну участь у виставах як актор.
Під час гастролей у Ростові в 1883 році Карпенка-Карого заарештували. Після звільнення з-під арешту його віддали під нагляд поліції і дозволили проживати тільки в місті Новочеркаську Ростовської області. Спочатку Іван Карпович працював тут ковалем, а потім відкрив палітурну майстерню. Перебуваючи в Новочеркаську він не пориває зв'язків з театром, пише п'єси і надсилає їх своїм товаришам.
Тільки в 1889 році Іван Карпович повертається на сцену. Разом із своїми братами, видатними акторами Садовським і Саксаганським, Іван Карпович очолює театральне товариство.
В 1887 році Івапну Карпенку-Карому було дозволено переселитись на хутір Надія Єлисаветградського повіту, але й тут він пербував під наглядом поліції. Зараз хутір Надія -державний музей заповідник Карпенка-Карого.
Про значення хутора в житті Карпенка -Карого його друга дружина писала: "З хутором цим зв'язане все життя артиста, вся душа письменника... Хутір цей цілими роками праці перетворений на тихий, культурний затишок, до кінця віку служив артистові як бажаний захист від усіх світових бур".
Клаптик землі понад річкою Комишуватою Сугоклеєю дістався у спадщину першій дружині драматурга Надії Карлівні Тарковській. Влітку 1871 року його першим обжив Карпо Адамови Тобілевич. До батьківської хати, що збереглася донині часто приїздив з Єлисаветграда Іван Карпович, полишивши свою нудну канцелярську роботу. Приїздив з усією сім'єю. І коли навесні 1880 року нагальна смерть обірвала життя любої дружини, матері його дітей, Карпенко-Карий нарік хутір на честь Надії Карлівни - хутір "Надія". А через три роки отримавши ососбисте розпорядження міністра внутрішніх справ про звільнення з посади секретаря поліцейського управління, соціально небезпечний, неблагонадійний, недавній організатор і активний учасник розгромленого в Єлисаветграді нелегального політичного гуртка, Іван Карпович переїздить з дітьми на хутір. Повертається він сюди й після відбуття трирічного заслання в Новочеркаську. З літа 1887 року садибу часто відвідують друзі й товариші Івана Тобілевича. Майже безвиїзно живуть тут брати Микола та Панас, сестра Марія.
На хуторі Іван Карпович відпочиває після гастрольних поїздок, працює над літературними творами, залюбки займається господарськими справами. Тут драматургом написано одинадцять п'єс, які входять до золотого фонду вітчизняної класики, і серед них неперевершені "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий", "Суєта", "Житейське море".
Сьогодні на території садиби на осонні вишумовуть кронами дуби, посаджені господарем, Миколою Садовським, Марією Заньковецькою, Панасом Саксаганьким, Ганною Затиркевич-Карпинською. Красується струнка береза "Сестра" посаджена понад 140 років тому корифеями театру на честь В.Г.Белінського. Тут був прекрасний звичай - залишати по собі згадку. Ця традиція продовжується. Про почесних гостей хутора нагадують відвідувачам дерева "Степовий" , "Козак", "Бурлака", "Чародій", "Побратими", "Скульптор", "Дуб Райніса". Їх посадили тут Олександр Корнійчук, Микола Зарудній, Василь Козаченко, Олексій Коломієць, Леонід Новиченко, скульптор Олександр Ковальов і академік-мовознавець Іван Білодід. Група акторів з Прибалтики.
Викладена центральна алея веде до приміщення літературно-меморіального музею, відкритого 21 червня 1969 року.
Експозиція першого залу музею-заповідника розповідає про родину Тобілевичів, про дитинство, юність і початок літературної діяльності одного з майбутніх корифеїв українського театру. В другій залі представлено документи і фотографії, що виствітлюють період життя письменника з 1882 по 1889 рок. У третьому- відвідувачі знайомлються з багатою низкою портретів, створених Карпенком-Карим - актром на підмостках театральної сцени. Експонати четвертої зали розповідають про літературну діяльність визначного драматурга, про його зустрічі і зв'язки з Л.М.Толстим, Короленком, М.Г.Савіною. Матеріали, зібрані у п'ятій залі музею, показують як народ шанує пам'ять великого письменника, актора, режисера і театрального діяча, як живуть твори І.Карпенка-Карого на сценах театрів. Тут зібрано афіші ювілейних висав у театрах Львова, Вінниці, Полтави, Кіровограда, Харкова, Сум, Дніпропетровська, Костроми, та у театрах Чехословаччини, Англії.
З приміщення музею відвідувачі прямують до "Батькової хати", де нині розміщені фонди меморіальної частинки музею. Тут перед памятником Івану Карпенку-Карому, у день його народження щороку проходять традиційні театральні свята "Вересневі самоцвіти". У ці дні хутір Надія збирає відомих діячів мистецтва, сюди приїздять професіональні та аматорські колективи країни.
На початку серпня 1907 року Карпенко-карий виїхав на лікування за кордон, а в середині вересня його не стало. Перед смертю він прохав дружину поховати його на сільському цвинтарі поблизу хутора.
І ось поїзд з прахом Карпенка-Карого прибув на станцію Шостаківка. Станцію заповнили мешканці навколишщніх сіл - всі, од малого до старого, прийшли провести в останню путь свого видатного земляка. Пара волів на рогах яких маячіли червоні стрічки, повезли труну з прахом драматурга до недалекого Калюженого, з яким він був звязаний мало не все своє свідоме життя.
Капренка-Карого поховали поруч могили Карпа Адамовича, якого він ненабагато пережив. На хресті, що поставили над його могилою, написали: "Люди вмирають - ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ними, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють - тебе в сім'ї своїй вільній, новій спом'януть".
Немає коментарів:
Дописати коментар