СУМНІ І РАДІСНІ ДОРОГИ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

   

 28 вересня відзначив свій 95 день народження український письменник – Дмитро Павличко

         Письменник народився в селянській родині, на Івано-Франківщині, у селищі Стопчатові, яке тоді перебувало під владою Польщі. Від народження доля не пестила Дмитра: хлопцю довелося змалечку зазнати нужду, тяжку працю, задовольнятися бідненькою освітою, пережити знущання за бідний одяг, відсутність взуття, за рідну мову… Павличко рано почав писати вірші, в яких змальовував гірку долю гуцульської бідноти.

         Вересень 1939 року хлопець зустрів з особливою радістю, адже в нього з’явилася можливість навчатися українською, читати книжки, надруковані рідною мовою. Згодом він вступив до університету, про що раніше міг хіба що мріяти. От і зазвучали нові поезії молодого автора в іншій тональності:

Відкривались ясні школи

Тим, що вийшли із колиб,

Тим, що мріяти ніколи

Про науку й не могли б.

                                     («1939 рік»)

         Тоді ще Дмитро Павличко не міг передбачити, що за першою радістю на західну Україну прийдуть колгоспи, арешти, депортації, голод… Тому й щиро писав про визволення, про партію, про Радянську країну. Але він все ж таки не став прислужником нової влади. Він з усією синівською любов’ю любив свою Україну.

У дитячому серці жила Україна –

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та лишилися тільки болючі киї, Наді мною ночами від плакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

                            («У дитячому серці жила Україна»)

         Павличко одним із перших розібрався в особливостях післясталінського періоду. В своїй збірці «Правда кличе!» поет схова ті твори, що різко засуджували тоталітаризм.

         У вірші «Коли умер кривавий Токвемада» письменник відтворив атмосферу того жаху, непевності, нерішучості, яка панувала в країні протягом багатьох років. В збірці знайшлося місце і для любові до рідної мови, і засуджувалися ті, хто зрадив Україну.

         У поезії «як би я втратив очі, Україно…», поет підносить значення рідної мови для людини,наголошуючи на тому, що сліпота для нього не означала б кінець життя

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя б лунала мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
Я глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я;
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови, —
Ото була б загибель — смерть моя.

         Дмитро Павличко малює перед читачами совість як основу існування, примушує кожного замислитися над власними вчинками.

         Багато поезій Д. Павличка були перекладені на музику, а найбільш відомою з таких пісень стала «Два кольори».

         Багато сил приділяв поет і суспільній діяльності. Так , Дмитро Павличко є одним з організаторів Народного Руху України та Демократичної партії України.