БІЙЦІ ТИХОГО ФРОНТУ

22 ВЕРЕСНЯ

ДЕНЬ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ

За попередньою воєнною доктриною сталінського керівництва передбачалося, що Червона армія буде розгортати майбутні військові операції виключно на території противника, тому недоцільно готувати населення до партизанської війни. Така підготовка проводилась уже на початку війни в надзвичайних умовах. У районах можливої партизанської боротьби спішно закладалися бази зі зброєю, продуктами, медикаментами. Організовувати підпільну й партизанську боротьбу мали партійні та комсомольські комітети разом з військовими фахівцями.

      Проти наспіх створених партизанських загонів гітлерівські окупанти кинули навчені й забезпечені технікою каральні формування, що мали досвід боротьби з антинацистським рухом у Німеччині. Із 3,5 тисяч радянських партизанських загонів і груп, створених у перший рік війни, на червень 1942 року залишилося тільки 22. За цей час майже 30 тисяч партизанів загинули, потрапили до концтаборів або відійшли від опору, а кілька сотень осіб дезертирували. Тільки з часом, коли тягар нацистської окупації став нестерпним, до боротьби почали залучатись нові люди, а рух набирав активності.

      Згодом розпочалася централізація радянського опору німецьким окупантам. Із цією метою на початку літа 1942 року було створено Український штаб партизанського руху (УШПР). Він координував дії радянських партизанських формувань, забезпечував їх спеціалістами диверсійної діяльності, постачав зброю. Наприкінці  1942 року в німецькому тилу вже діяли добре озброєні й керовані з центру партизанські з’єднання під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, о. Федорова.

   На кінець  1942 року радянські партизани знищили понад 50 тисяч нацистських окупантів, зірвали 270 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 255 ешелонів, зруйнували десятки військових об’єктів. Німці відповідали на такі дії жорстокою боротьбою проти партизанів. Упродовж 1941-1942 років загинуло понад 35 тисяч радянських партизанів. За перший рік війни гітлерівці знищили, звинувативши у зв’язках з партизанами, 90  тисяч мирних жителів України.

    Окрім партизанського руху, в Україні було розгорнуто мережу підпільних центрів, понад 3500осередків і груп, що об’єднували 103 тисячі осіб.

     Активно діяла організація «Народна гвардія», що об’єднувала  понад 600 патріотів і мала осередки в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській областях.  На бойовому рахунку підпільників було понад 30 підірваних ворожих ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів окупантів. Успішно вели боротьбу з ворогом підпільники Києва, Ніжина, Сталіно, (нині Донецьк) т       Напередодні німецько-радянської війни ОУНівський рух був розколотий суперечностями між ветеранами, які здебільшого перебували в еміграції (А. Мельник та його прибічники), і молоддю, яка діяла в підпіллі в Західній Україні (С. Бандера, Я. Стецько та інші).

Між фракціями склалися напружені стосунки, що нерідко виливалися в міжусобну боротьбу. Проте з наближенням нападу Німеччини на СРСР  обидві течії зробили ставку на Німеччину, намагаючись використати всі чинники, котрі могли сприяти відновленню української державності.

    З початком німецько-радянської війни обидві фракції ОУН сформували свої похідні групи, які просувалися за німецькими частинами.

 

   Похідні групи агітували місцеве населення за самостійність України. ОУН сформувала мережу підпілля в Києві,Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Зокрема, у Києві оунівцям вдалося провести своїх людей до міської адміністрації та поліції.

     30 червня  1941 року в захопленому німцями Львові  за ініціативи ОУН (Б) було скликано національні збори, які проголосили відновлення Української Держави.  Прем’єром  національного уряду став Я. Стецько. Проте німецька влада не визнала Акта проголошення Української Держави. Проте німецька влада не визнала Акта проголошення Української Держави й вимагала від керівництва ОУН відкликати цей документ, а коли ті відмовилися, заарештувала С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів і запровадили їх до концтабору в Заксенхаузені. Тоді ж заарештували близько 300 членів ОУН, 15 з яких розстріляли.

       ОУН(М) відмежувалася від львівської акції бандерівців і співпрацювала  з німцями, вона також потрапила під репресії. Усього ж до кінця 1941 року нацисти ув’язнили 1,5 тисяч українських націоналістів. Наприкінці 1941 року керівництво ОУН (Б) проголосило курс на боротьбу з гітлерівцями. Невдовзі на легальне становище перейшли й мельниківці.

      Ситуація загострювалася, і німці заборонили діяльність української міліції «Поліська Січ», сформованої на Волині в серпні 1941 року Тарасом Бульбою-Боровцем. На початку війни загони бульбівців боролися з відступаючими частинами Червоної армії. Проте, виконавши свою місію, бульбівці стали не потрібними німецькій владі. Наприкінці 1941 року вона вирішила ліквідувати «Поліську Січ». Але бульбівці не підкорилися німцям і розосередили свої загони по лісах.

     Водночас із боротьбою бульбівців розгортався партизанський рух, що став основою Української повстанської армії (УПВА).

     Підрозділи УПА розгорталися в Поліссі, Волині та Галичині. Але на цій території діяли загони й польського руху, який прагнув відновити тут власну державу. Тож ситуація в цьому регіоні дедалі більше загострювалась.