Ця жінка – поет, прозаїк, есеїст, літературознавець, перекладач, науковець (кандидат філософських наук) . Її творчий доробок нині складається з поетичних збірок «травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990) , «Автостоп» (1994), книги есеїстки «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстка 90-х» (1999), поем, повістей. Як перекладачеві, українські читачі завдячують Забужко знайомством з творами П. Сміта та Сільвії Плят. Крім того, на рахунку письменниці є три філософсько-літературознавчі праці («Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) та «Шевченківський міф України. Спроба філософського аналізу» (1997).
Особливу увагу варто було б приділити книзі О.Забужко, присвяченій Т. Шевченку і не дуже прихильно сприйнятій професійними «шевченкознавцями». Претензій до автора почалися, можна сказати, що з обкладинки нової книги, де красувалася… 100-гривнева банкнота з портретом поета.
Забужко відступає від традиційного напрямку дослідження творчості Тараса Григоровича і продовжує лінію українського культоролога, математика і дисидента радянських часів Л. Плюща, який розробляв тему з шокуючою назвою «Шевченко - шаман». Вона ставить у «Шевченковому міфі…» цілий ряд нетипових питань: в чому, власне, полягає загадка «абсолютності» постаті колишнього кріпака для української духовної культури; як і наскільки поет «запрограмував» свою країну створеним ним самим міфом; що мало найбільший вплив на творчість Шевченка – російський чи європейський романтизм, українська народна демонологія чи православне християнство? Письменниця намагалася дослідити вплив цих питань на сучасність. При цьому Забужко вважає, що наше з вами майбутнє значним чином залежить від усвідомлення шевченківського міфу.
Тут треба
згадати, що «Кобзар» в умова «бездержавності» України упродовж тривалого часу
був не тільки оригінальним літературно-художнім явищем, але й ідеологією,
політичним маніфестом, національною гордістю українського народу. Головною
заслугою поета перед Україною було створення авторського національного міфу: до
Шевченка український народ сприймався виключно як «малорос» - частина великого
«загальноросійського» племені, а колишній кріпак вперше представив своїх
співвітчизників як самодостатню реальність з власним національним міфом,
власною історією, розвинутою культурою та багатою народною мовою. Шевченкові –
«шаману», «кобзарю», «пророку» - вдалося досягти значних успіхів у відродженні
національної свідомості, з’єднати «Золоте століття України з сьогоденням».
Забужко вважає, що своєю
долею і творчою спадщиною поет втілив ідею чоловічої неповноцінності, тему
прокляття українського чоловіка перед великою імперією. Письменниця змальовує
Шевченка як першого українського інтелігента, що зміг подолати громадянську
лояльність до влади (чого, до речі, не зробили представники попередніх,
«малоросійських» поколінь митців). Саме тому, на думку автора книги, Тарас
Григорович і зробив вибір між живописом і поезією на користь останньої: для
нього це означало вибір між «малоросійством» і українством, між неволею модного
столичного художника та свободою поета-кобзаря», який може на власний розсуд
створювати національно-міфологічний простір.
Оксана Забужко звертає
увагу на образ Петербурга у творах Шевченка. У поета це величне місто є полюсом
абсолютного зла, болотним Пеклом, містом-вампіром, якому проставляється світле
«місто на пагорбах» - Київ. Тарас Григорович зміг зламати уявлення про
протиставлення «Росія - Україна» як про «високе» - «низьке» і
створити нову опозицію: «вічна зима» - «вічне літо», зло – добро, смерть-життя.
А Оксана Забужко взагалі пропонує розглядати образ Шевченка як пророка, що
допомагає розгадати Боже Послання, Божий задум щодо України.
О
Немає коментарів:
Дописати коментар