ДЕНЬ РІДНОЇ МОВИ
Щороку 21
лютого народи нашої планети святкують День рідної мови. Це незвичне свято,і
відзначають його по-особливому. В цей день люди нагадують одне одному про те,
як важливо берегти рідну мову. Адже мова – це великий скарб народу.
Мову не вигадаєш, не витвориш за рік чи два. Вона твориться
віками, тисячоліттями. І творить її весь народ. Мудрий чинить той народ, який
вчиться рідної мови у дідів-прадідів, розмовляє нею, пише, співає, думає. І,
звичайно ж, передає її своїм дітям і онукам.
Якщо народ говорить чужою мовою, а своє не шанує, цурається,
то вона в’яне і гине. Так зникло дуже багато мов. І народи, які не
вберегли рідної мови, тепер мусять розмовляти чужими.
Ми, українці – щасливі, бо маємо свою державу – Україну і
свою українську мову. Наша мова – одна з найрозвиненіших у світі. Вона
барвиста, співуча, лагідна. Тож кожен з нас і всі ми гуртом маємо плекати й
берегти найкращу квітку рідної землі – українську мову.
Наша мова давня. Історична доля української мови дивує
своїми зиґзаґами. То ми окультурюємо ойкумену, то бумерангові хвилі затоплюють
українство в морях денаціоналізації.
Коли римляни завойовували греків та інші суміжні племена,
для збагачення латини вони взяли за взірець мову поневолених народів, зокрема й
райсенів-русинів (етрусків), які були нашими предками…
Сучасний московський письменник Аксьонов теж вважає, що
московській мові треба пригорщами черпати з української, щоб не омертвіти
остаточно. Очевидно тому, що вона (московська) штучна і не настільки вироблена,
жива, як наша. Ці теорії і практики не нові. Наш великий письменник Микола
Гоголь збагатив московську не тільки словами з української лексики, а й ледь не
весь український синтаксис перетягнув до неї.
Дива тут нема ніякого, бо українська мова, за твердженням
великого мовознавця Олександра потебні, була сформована ще сорок тисяч літ
тому. Потебня довів це, досліджуючи обрядовий фольклор, зокрема, віншувальні
щедрівки.
З прийняттям християнства писемність наших пращурів –
глаголиця, була знищена. Однак, потрібно було перекласти на слов’янську із грецької богослужебні книги. Християнські
проповідники Кирило та Мефодій узяли за основу солунський діалект, на
спадкоємність якого претендують у наш час чехи, болгари… Ця «староболгарська»
мова стала чимось на зразок слов’янського есперанто.
Згодом ця далека від досконалості говірка набула книжного статусу під назвою
церковнослов’янської мови. Звісно ж, у того дірявого міха кожний народ вливав
своє вино – елементи живих мов: лексичні, стилістичні.., якби цей процес штучно
не гальмувався, усі книжні варіанти української, болгарської чи інших мов
природним чином наблизились би до усного мовлення, яке тисячоліттями побутувало
в широких верствах кожного із народів.
Однак в умовах московської імперії нормальний розвиток
кожної мови та її зближення із живим мовленням силовими методами стримувався.
Дві держави – польська та московська – почергово, а то й водночас, роздирали
живу душу українського народу, нашу багатющу культуру, а українську мову
прозивали мужицькою, мовою кабанув, хахлацькой, бічей, суконной та іншими
назвами.
Смішно, звичайно. Як говорять українці: «Чия б кричала, а
краще б своя помовчала». За найновішими дослідженням, наші предки спричинилися
до створення найдавнішої міжнародної мови санскриту, який має багато
розгалужень: буддійський, джайнський, водійський, але навіть, в уніфіковано
літературнім санскриті (класичнім0 не менше 70 відсотків українських коренів…
що вже казати про мелодійність, класичні, стилістичні, понятійнообразні,
синонімічні багатства, нашої мови, яка дала життя всьому колу індоєвропейської
або ж індоарійської групи мов. Зрада рідної мови межує з душогубством, зрада
такої мови, як українська – справжнє божевілля!
Українська мова «без золота, без каменя», тобто без зайвого
прикрашення, має надзвичайно ніжний звуковий аромат, бо плекавсь з великою
любов’ю не в княжих палатах, а під солом’яною стріхою у люблячому і правдивому
серці орія, анта, скита, сармата, русина, українця – і все це один народ, от
тільки імена змінювались, бо навіть у самоназвах українська раса була багатіша
за всіх.
Пора вже нашу мову вирвати зі смертельних обіймів
московського спрута, який століттями п’є у неї живу кров. Пора вже вибиратись
із трясовини мовної байдужості, що засмоктує нас у прірву небуття.
Ще зовсім недавно, у середині минулого століття, у восьми
центральних губерніях довкола Москви (тобто у селах) розмовляв люд мирянський
(тобто мирний) одним із діалектів угро-фінської групи мов (не слов’янської).
Багато тюркських і угро-фінських слів дотепер складають
основу московської мови. Однак, претендуючи на спадщину Київської Русі-україни,
московіти з усіх сил намагаються ослов’янити «свой язик» - перейти на неї
повністю. Ми маємо знати: від нас залежить не так уже й мало. Хто як не ми,
реалізуємо призначення України.
Немає коментарів:
Дописати коментар