OST -ТАВРО НІМЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

11 квітня - день визволення 

в'язнів фашистських концтаборів

        Під час Великої Вітчизняної війни там, де опустилася довга коричнева ніч і встановився "новий порядок", як називав себе кривавий гітлерівський режим. Табори смерті, шибенниці, маосві розстріли, спалені і поргабовані села. Історія не знала ще народних трагедій такого масштабу, коли новоз'явлені раболасники ХХ сторіччя позбавляли людей власних імен, змінюючи їх номерами.

   Складовою частиною злочинної діяльності окупаційного режиму була жорстока політика примусової праці. Місцева робоча сила була дармова. Використання людського потенціалу здійснювалася шляхом насильницького залучення до робіт безпосередньо  в окупаційних зонах та вивезення населення на примусові роботи до рейху. Фактично гнали на роботу кожного, хто тримався на ногах. за ухилення жорстоко карали, не зупиняючись перед фізичним знищенням.

    Везли до Німеччини у жахлививх антисанітарних умовах
Хто прибував живим, працював на німецьких промислових підприємствах, у бауерів. українські раби не мали вихідних, не ортимували зарплати. Мізерне харчування становило 1/5 норми необхідних продуктів, жили в переповнених бараках, хлівах та інших непристосованих приміщеннях. Без медичної допомоги і належного огляду страждали від хвороб. Всього з українських земель на фашистську каторгу було вивезено 2,4 млн. осіб, що становило майже 80%  депортованих до Німеччини з колишнього СРСР.

    Як страшний сон згадує Ульяна Дмитрівна Цибульова (Швець) серпень 1942 року. Вона сімнадцятирічна дівчина мала б навчатися у восьмому класі, але плани перекреслила війна. Село що на Херсонщині окупували загарбники, які за наказом рейху оголосили добровільний набір робітників до Німеччини. Добровольців на каторжну працю не знайшлося і тоді стали силоміць забирати молодих, дужих людей. з допомогою собак зганяли всіх жителів до сільського клубу. На тих, хто не корився, поліцаї робили облави. Таким чином відібрали молодь 1926-1928 років народження і під конвоєм відвезли до залізничної станції в Херсон. насильно повантажили у вагони і потяг вирушив до Німеччини. Через п'ять діб дороги, коли вже були у польському містечку Перемишль, прибулих "розсортували": юнаків окремо від дівчат. І знову в дорогу,без їжі та води.

    "Розформували" потяг поневолених на території Німеччини. Ульяна Дмитрівна працювала неподалік берліна. Влітку  у полі: збирала два рази на рік сільгоспродукцію, а взимку - на заготівлях лісу. Одяг був табірний, благенький, крізь який пронизував вітер та дошкуляв холодний дощ. На ногах гольцшуги - черевики на дерев'яній підошві (коли йдеш у них, то далеко чути стукіт). Ні імен, ні прізвищ - тільки бляшаний номер та на грудях знак OST.

   Харчувалися двічі на день: суп із брукви, шпинату чи кольрабі, про хліб годі було й думати. Режим був суворим: за найменшу провину - побиття. Тож мусила з каменем на серці терпіти знущання і коритися, аби залишитися живою.

   Та ось прийшов довгоочікуваний день. Це було 16 квітня 1945 року, коли радянські війська почали бомбити містечко, де перебували робітники-бранці. І вже за кілька днів Перший Білоруський фронт звільнив поселення від фашистської окупації. А наступного дня, як на крилах, "машиною-полуторкою", яка підвозила боєприпаси, їхала Ульяна Дмитрівна до залізничної станції. До Варшави добиралася на даху вагона, не відчувала ні холоду, ні голоду, ні спраги - аби лишень швидше бути вдома, на рідній українській землі.

    Наше село Велика Виска було захолене німецько-фашистськими загарбниками 2 серпня 1941 року. Понад 500 жителів села приймали активну участь в боротьбі з німецькими загарбниками. більшість місцевого населення надавали допомогу Радянській Армії, саботували вказівки німецьких окупаційниї властей, чинили опір відправці на фашистську каторгу, рятували полонених і допомагали їм вступати в партизанські загони і повертатися на Велику землю.

    26 серпня польва комендатура видала розпорядження про ароешщт чоловіків віком від 16 до 45 років, які не були прописані в селі, та осіб, що не підкорялися "новому порядку". Згодом почалася масове насильне вигнання молоді на фашистську каторгу.

      Ось про що розповідає уродженець села Велика Виска Ігнатенко Володимир Трохимович.

    Був у селі німецький прихвостень-староста на прізвище Білошеський, а дразнили його Коцюруба. Тієї осені, з його  та коменданта Берта, доброї ласки майже 60 осіб були насильно вивезені на примусові роботи до рейху.
    Спочатку Володимира Трохимовича та його однолітків - Раїсу Фітенко, Мілю Головецьку (Музиченко), Михайла Каблуку, Олександра Дробишевського, Марію Іванюк та інших відвезли до міста Кіровоград. А звідти у жахлививх антисанітарних умовах, в товарних вагонах, в яких перед цим до Германії вивозили худобу, спочатку відправили бранців до польського містечка Лодзь. Потім до німецького міста Упершталь, де був розташований табір. Сам табір був огороджений колючим дротом і електричним, з підведекним струмом. А на воротах величезними німецькими літерами було написано: "Добро пожаловать!".
    Як якусь річ, його за 6 марок 50 феніків, викупив покупець для свого господаря-бауера. Потім "живий товар" погрузили в вагони та привезли в німецьке місто Есен до фабрики Круппа.
    Остарбайтери не мали імен, у них, як у худоби, було тільки тавро. У Володимира Трохимовича на руці було викарбувано №13/323, а у йогог товариша Михайла Каблуки № 13/318.
   Українські раби не мали вихідних, не отрмували зарплати. Мізерне харчування - баланда (задимлена зелена гичка) та 250 грамів з тирси та висівок хліба. Жили в переповнених бараках, спали на долівці, на набитих стружками матрацах. На роботу гнали їх 6 кілометрів до заводів. Фабрикант Крупп мав 7 мартенів, 3 прокатні заводи. Остарбайтерів примушували розвантажувати вагони з блокакми для нових вогнетривких печей. Потім довелося бути у майстра анштрайго, фарбувати паркани, дахи, трусити сажу...
    І так майже 4 роки, поки в кінці 1945 року радянські та американські винищувачі не почали бомбити містечко Есен. після артнальоту їх відправили в Катенберг, звідти в Верден, потім Мюльгайм, Манденбург. А з Манденбургу переправили на радянську територію.