Павло Грабовський народився в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер – село Грабовське Краснопільського району Сумської області) 11 вересня 1864 року.
Він був другою дитиною в родині паламаря Арсенія Андрійовича та його дружини Ксенії Григорівни Грабовських.
Батько занедужав на сухоти і помер у молодому віці, залишивши п'ятеро дітей, тому ще в дитячі роки Павло зазнав гіркого життя та поневірянь сільської бідноти.
Спочатку він навчався у місцевій церковно-парафіяльній школі, а з 1974 року – в Охтирській бурсі. У 1879 році юнак вступив до Харківської духовної семінарії, самотужки ґрунтовно ознайомився з художньою класикою й цікавився політичною літературою, що позначається на формуванні його революційного світогляду і спонукало стати членом харківського гуртка народницької організації «Чорний переділ».
У 1882 році під час трусу в келіях Харківської духовної семінарії у третьокурсника Павла Грабовського виявили заборонену літературу та лотерейні квитки, що розповсюджувалися задля збирання коштів на користь політичних в’язнів. Юнак відмовився давати будь-які пояснення і не видав своїх товаришів-революціонерів. Грабовського виключили з семінарії, помістили під варту, а потім вислали в рідне село Пушкарне під гласний нагляд поліції. Саме на цей час припадає початок літературної творчості поета. Пізніше він зазначив: «Мені хотілось піти на муки за народ. І те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця».
У квітні 1885 року після закінчення домашнього арешту 22-річний Грабовський повернувся до Харкова, влаштувався працювати коректором місцевої газети «Южный край» і поновив революційну діяльність. Для того, щоб не мати в місті неблагонадійних елементів, його загребли 25 листопада 1885 року до війська. Дислокація піхотного полку була поблизу Харкова, що давало змогу не втрачати зв'язків із підпільною народницькою організацією, але невдовзі Грабовського перевели до Туркестанського військового округу, покаравши за виступ проти армійського начальства. У Оренбурзі його заарештували, повернули до Харкова й ув’язнили. На початку 1888 року після тривалого слідства та суду Грабовському винесли вирок – 5 років заслання до Сибіру, в Іркутську губернію.
У Московській пересильній в'язниці (Бутирці), поет познайомився з Надією Костянтинівною Малаксіано (у заміжжі Сигидою) – вчителькою з Таганрога, яка теж була засуджена за приналежність до революційного гуртка «Народна воля». Між ними спалахнуло щире кохання, але бути разом їм судилося лише чотири місяці: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару, де восени 1889 року вона загинула від тортур. Звістка про смерть Надії стала для Грабовського великим ударом, але не похитнула його віри в необхідність і справедливість революційної боротьби. Пам’ять про цю мужню жінку поет зберігав все життя і присвятив їй низку своїх прекрасних ліричних віршів, а також – свою першу поетичну збірку «Пролісок».
У 1889 році Грабовського знову заарештували за виступ проти кривавих розправ над політичними засланцями, відомих під назвою «якутської трагедії», і на три з половиною роки кинули до іркутської в'язниці. У 1896 році Грабовський переїхав до Якутська, а звідти його перевели, за більш як чотири тисячі верст, в Тобольск, куди поет прибув у вересні 1899 року. Для того, щоб вижити, він працював приватним вчителем, служив у ветеринарному відділенні губернського управління, трудився коректором у редакції першої в місті приватної газети «Сибірський листок».
Наприкінці 1899 року Павло Грабовський зустрів своє останнє кохання – Анастасію Миколаївну Лук’янову, яка теж перебувала в Тобольську в засланні за зв’язок з революційно-терористичним гуртком. 8 червня 1901 року у подружжя народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка. (Борис Грабовський згодом став видатним винахідником). Роки заслання підірвали здоров'я поета – він важко захворів на легені. Помираючи, Павло Арсенович заповідав поховати його поряд із могилами декабристів, на Завальному кладовищі, і покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида. П. Гринченко помер від сухот 29 листопада (12 грудня) 1902 року. Товариші виконали заповіт поета.
Поетична творчість Грабовського є неперевершеним зразком громадянської лірики. Революційні мотиви звучать в поезіях «Справжні герої», «Уперед», «Надія», «До Н.К.С.». Про громадські обов'язки митця Грабовський пише у своїх віршах-звертаннях, просякнутих патріотизмом й національно-визвольним духом: «Я не співець чудової природи», «До парнасців», «Поетам-українцям», «До українців», «Далеко», «До України», «Україна приснилась мені». У поетичних творах Грабовського є чимало описів прекрасної природи рідного краю, які служать контрастом нужденного, підневільного життя трудящих. Це пейзажна лірика: «Сон», «Квітень», «Вечір», цикл «Веснянки». Протягом усього життя поета приваблювала і дитяча тематика – у своїх творах для маленьких читачів він прагнув підготувати їх до діяльного життя. Широке пізнавальне, виховне і естетичне значення для дітей мають такі вірші поета, як «Сонечко та дощик», «Щоглик», «Соловейко», «Дніпр», «Метеличок». Окрему групу становлять вірші-звертання «До школи», «Дітям».
Немає коментарів:
Дописати коментар