Випускник Великовисківської школи, що став письменником

 

        3 березня виповнюється 92 роки від дня народження Леоніда Михайловича Тендюка - українського поета, прозаїка, фантаста, мариніста.

         Народився Леонід Михайлович 1931 року в селі Володимирівка  колишнього Великовисківського району у  родині степовиків-хліборобів Марії Лук’янівни Остащенко та Михайла Антоновича Тендюка

         Батько загинув на війні. Мати залишилась з чотирма дітьми. Важкими та голодними були для них ці повоєнні роки.

Іде весна…

Та голод ікла шкірить в нашій хаті,

Де ми спимо, малі, і де корови хлів…

І якими б не були післявоєнні негаразди їм

                       Голодним, -

                       Сняться нам вітрильники крилаті

                       І береги щасливих островів.

     Навчання Леонід розпочав у своїй сільській Володимирівській школі, а десятирічку закінчував у нашій Великовисківській середній школі. Щодня ходив полем до школи і назад.  Це майже п'ятнадцять кілометрів в день.

 Як згадує його односельчанин «У Леоніда була велика тяга до навчання, він багато читав, захоплювався класичною літературою, поезією, любив музику. Ходив до школи за півтора десятка кілометрів у село Велика Виска. Ні одягнутися, ні взутися не було в що. Ми з ним йшли пішки до Великої Виски, я у військомат, а він до школи. На одній нозі у Льоні калоша (великувата ), щоб не загубилася – прив’язана  до ноги мотузкою, а на іншій нозі якийсь башмак витріщив зуби і теж тримається мотузкою…». 

         В школі йому подобалися георгафія, історія та література. Вірші почав писати в школі. Одного, навіть, послав до дитячої республіканської газети "Зірка". Коли Леоніду виповнилось 16 років він вже почав друкуватись в газеті «Колгоспне село» («Сільські вісті»)

         Навчаючись в школі і уперше побачивши на обкладинці підручника з географії побачив екзотичні малюнки Нової Гвінеї, море для нього стало не просто мрією, а метою життя.

         Після закінчення школи, не пройшовши за конкурсом до морського училища, Леонід Михайлович  влаштувався у Великовисківську районну друкарню. Так, абиде працювати, Одначе потроху став звикати і навіть полюбив свою роботу. Адже люди ще сплять, а ти знаєш новини першими і доносиш до них на шпальтах газети.

         Як розповідала мені колись , нині покійна, Марія Василівна (Шишненко) Заболотна, колишня працівниця Великовисківської районної газети " Ленінська правда" як після закінчення школи в їхній дружній колектив прийшов працювати Леонід Тендюк. "Тоді важко було вгадати в хлопчакові майбутнього моряка і письменника. Працював Леонід добросовісно, любив свою справу, Тут же в нашій районці почав друкувати свої вірші. але його весь час кликало море, загадкова далечінь. Згодом попрощавшись з редакцією та її колективом, юнак подався до моря - працював матросом."

         Як писав сам поет : "якщо мрієш і наполегливо йдеш до мети - вона обов’язково здійсниться". Так з ним і сталося. Його кликало море, ожила в ньому потаємна мрія. Попрощавшись з друкарнею, він подався до моря.

Між людей моє щастя у рідному полі зросло,

Поміж тих, хто шанує і працю, і пісню.

Дужокрилий літак, ніби срібне весло,

Перекреслив небесне склепіння навкісно.

Моя доля розквітла мереживом дальніх доріг,

Увібравши снагу і чарівність землі тополину.

До побачення, поле, - мій отчий поріг,

Перша пристань, у світ від якої я лину!

Де б не був, а твою світанкову, ласкаву красу,

Твою ніжність і щирість твою не забуду –

Крізь бурани любов до землі пронесу,

Ту любов, що дали мені люди.

Коли він вперше побачив море, на папір лягли ось такі рядки.

         «Море кличе»

Я тебе не бачив, море,

І не чув твого прибою.

Чи на радість, чи на горе

Познайомився з тобою.

Ти зненацька прошуміло,

Як шумить доспіле жито, -

Несказанно, ніжно крило

Під хмаринками блакиті.

Потім з лагідного тону

Переходило на грізний,

Мчало хвилю невгамонну –

І мотив звучав залізний.

І гукало тим, хто дужий,

Не на тихі, мрійні луки, -

А щоб мускули напружить

Й не сидіти склавши руки!

Є озерця мілководні,

Але що, скажіть, озерця?

Їхнім струменям холодним

Не торкнутись жару серця.

Бачу інше я обличчя,

В нім відбилася стихія –

 Море кличе, море кличе,

Як велика, світла мрія.

         На кораблі сина степів таки добре "укачувало". Якось капітан корабля "Витязь" незлобливо дорікнув: "Ну вже ж й впертий галушник! Для чого тобі оці мандри, коли так мучишся? На те йому новоспечений матрос відповів у своєму лукаво-гумористичному стилі: мовляв, славетний адмірал Нельсон теж не зносив морської хитавиці".

         На океанографічних суднах "Витязь" та "Ю. Шокальський" Леонід Тендюк ходив у рейси до островів Фіджі, Японії, Нової Гвінеї, тричі відвідав полінезію, бував у В'єтнамі, США, Канаді, Індії, Пакистані, Кенії, Австралії. Мариніст був і стрільцем на звіробійній шхуні, і простим матросом гідрогафічного судна.

 «Люблю тебе я, море!» 

Мабуть, сам чорт послав деньки негожі,

Такого ж, як сьогодні, - не знайти.

Рибальський сон гармати не стривожить:

І хлопці сплять, щоб знов у море йти.

Палахкотить вогнем зеленим хвоя,

І піниться між скелями прибій.

Погрітися зійшлись на берег двоє:

Я й море – співрозмовник мій.

         І, лащачись, воно цілує ноги;

Щось ніжне шепче, знов гуде й шумить…

Облиш свої зітхання і тривоги,

Притихни, море грізне, хоч на мить.

Ти поспитай, якщо не віриш, море,

Людей надійних з міст і дальніх сіл:

До недругів я грізний і суворий,

А з друзями у мене все навпіл.

На лов піду з рибалками й сьогодні, -

Лишень додивляться останні сни…

А ти  не раз навмисне у безодні

Трощило непокірливі човни.

Ледь вітер – ти вже й котиш хвилі-гори,

Руйнуєш все без горя, без жалю.

І все-таки люблю тебе я, море,

За бурі і за міць твою – люблю!

         То були не просто мандри, а серйозна, цілеспраямована робота літератора, який добре знав, чого він хоче. Усі морські рейси були цікавими, відповідальними та фізично навантаженими. адже після денної вахти матроса, Леонід Михайлович ставав на нічну "письменницьку вахту". і ті пригоди, під водою морів та океанів, на острівних суходолах, про які він описував у своїх творах, дійсно траплялися з дійовими особами його творів, ніж були авторським вимислом.

         Як казав письменник: "Портретів з уяви не пишу".

         З цих подорожей він привіз безліч творів, написаних на основі побаченого.

Земля, де починаються дороги

         Збірку склали повість та п’ять оповідань. «Буревісник виходить у море» — назва повісті, якою починається книжка— вишкіл у морехідній школі, перше плавання у південну півкулю на науково-дослідному судні «Буревісник». Людина уважна і спостережлива, із журналістським досвідом, матрос першого класу і стерновий Леонід Тендюк у повісті змалював реальну картину тієї подорожі — важкі трудові будні перших корабельних вахт, коли «…хитавиця знесилює, паралізує волю і людина стає апатичною, для неї все перестає існувати, навіть вона сама з її прикрощами…», романтику відвідин незнайомих екзотичних островів, незвичні для жителів України звичаї, свята аборигенів Нової Гвінеї, Полінезії, Таїті. І їхнє скромне життя, сповнене щоденних труднощів. Та із досвідом у морі нелегко. Під час штормів, тайфунів не раз доводилось авторові потрапляти у скрутне становище, навіть ризикувати життям. Хоча були і веселощі, особливо на свято Нептуна, коли перетинали екватор.

         Змалював автор і роботу науковців, які вивчають води Світового океану, його тваринний та рослинний світ, океанічні глибини. Але які б не були красиві та звабливі чужі землі, завжди повертався письменник до рідної оселі, найдорожчої у світі рідної землі.

В оповіданнях, що завершують книжку, розповідається про мандри письменника тайговими хащами у пошуках кореня життя женьшеня, поїздку тундрою до оленячого пасовиська, спуск під воду до затонулого фрегата. І завжди — зустрічі з цікавими, часом незвичайними людьми, такими, як мисливець-земляк дід Семен Гришака, невтомний шукач женьшеню Корній Трохимович, різьбяр та вишивальник, провідник тундрою сліпий каюр Іван Рультитегін.

"Під крилами альбатроса"

«Спеку тропіків і крижані вітри півночі, урагани і тайфуни» — усе це за своє «морське» життя «скуштував» Леонід Тендюк. І коли ти читатимеш цю книгу мандрів, поглядай на географічну мапу. Ти відчуєш себе членом екіпажу «Витязь» і разом з автором книжки та усією командою судна здійсниш велику морську подорож. Побуваєш на коралових рифах на південь від Індії, відвідаєш Андаманські, Гавайські та Сейшельські острови, острови Родрігес, Різдва, Амстердам, Херміт, Мангуає, Таїті, Самоа, Маврікій. Дізнаєшся історії їхніх відкриттів,— відкривачів цих суходолів. Прочитаєш розповіді письменника про відомих людей, які тут побували — капітана Кука, художника Гогена, письменника Стівенсона. Разом з автором книжки пірнатимеш на морське дно, вкрите кораловими рифами, покатаєшся у морі верхи на черепасі, пошукаєш скарби легендарного пірата Сюркуфа. І кругом зустрічатимешся із земляками з України, яких примхлива доля розкидала по всьому світу.

         В доробку Леоніда Тендюк є і захоплююча фантастична трилогія «Експедиція« Гондвана» (1984-1986), дія якої розгортається в Індійському океані. Міжнародна наукова експедиція досліджує дно океану в надії розкрити таємницю затонулого материка Гондвана. Під час занурення екіпаж батискафа потрапляє в полон в невідоме підводне поселення «Баракуда», а потім на острів Нозі Масава, де войовничі мілітаристи виношують плани ядерних ударів по миролюбним країнам світу. До того ж тамтешні вчені-експериментатори роблять досліди з імплантації в організм людини зябер, намагаючись створити ідеальних морських солдат, людино-риб. А на атолі Хібоко проводять експерименти з управління магнітними бурями, наслідком чого є пропажа кількох риболовецьких шхун. В результаті мужні радянські акванавти вчасно допомагають виявити і знешкодити атомних маніяків.

         Останнім часом Леонід Михайлович проживав у Києві. Помер випускник нашої школи на 81 році життя в Києві. Похований на батьківщині в селі Володимирівка на Кіровоградщині.