МАНДРІВНИЙ ФІЛОСОФ

   

   3 грудня минає  300 років від дня народження Григорія Савича Сковороди, українського філософа, богослова, поета, педагога, перекладача, композитора літургійної (релігійної) музики.

        

Григорій Сковорода – найвидатніша й найпомітніша постать у духовно-культурному житті ХVIII століття. Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в родині малоземельного козака.

Його батьки були побожними, чесними, порядними та гостинними людьми.

         Батько Савка Сковорода був рядовим козаком, який у мирний час тримав шинок та займався продажем вина. Батька називали не Сава, а зневажливо «Савка», що вказувало на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків.

         Мати Пелагея була кримськотатарського походження.

         Григорій ще мав старшого брата Степана.

        

 З дитинства він був завжди спостережливим та допитливим хлопчиком. Дорослим він завжди ставив пізнавальні запитання. У мами він питав: «Чого сонце щодня за грушу ховається?». Тож оточуючі називали його «чудним» хлопчиком. Адже він весь час був заглиблений у свої думки.

       

  Будучи таким «чомучкою» він зовсім не був придатний до господарської роботи. Зростаючи в такому середовищі малий Григорій з ранніх літ був завжди зосередженим, мав велике бажання до науки та різних знань. І влітку 1730 року його віддали до дяківської школи в Чорнухи.

Сам дяк був гарним скрипалем. І виявив у малого Григорія музичне обдарування. Маючи ще й неабиякої краси голос, малий Григорій став першим співаком у церковному хорі.

         За гарний голос та музикальний слух  його взяли до Глухівської школи співу.

        

         Коли Григорію виповнилося 20 років, в серпні 1734 року, взявши торбину з харчами, латинську граматику та свою улюблену сопілку, залишив рідну домівку і помандрував до Києва. Ось і здійснилась його найзаповітніша мрія – він вступив до Києво-Могилянської академії. Досить швидку він став виділятись серед інших однолітків своїми успіхами.

         Протягом навчання в Академії , а навчався він з перервами майже 10 років.Маючи виняткові здібності та розум Г.Сковорода здобув  в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної та західноєвропейської літератур. Знав кілька іноземних мов, також досконало  вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку мови. І вивчив так, що міг вільно читати твори багатьох іноземних філософів та письменників.

         А завдяки винятковим музичним здібностям, на двадцятому році життя, потрапив у склад імператорської придворної капели, адже він прославився грою на скрипці, бандурі та ще кількох музичних інструментах, мав композиторський хист, до того ж у цей час уже писав вірші.

В цей же час він сам починає писати духовні канти та літературну музику

 Пробув він в Петербурзі два роки, а згодом повернувся на Україну, щоб продовжити перерване навчання.

         Через два роки, разом з посольською місією генерал-майора Вишневського вирушив за кордон і протягом трьох років (1745-1750) мандрував Угорщиною, Польщею, Словаччиною, відвідав Братиславу, Відень, Токай, Буду, імовірно, також Італію та Німеччину. Подорожуючи цими країнами він вивчав життя тих народів, їхні звичаї, культуру. Цікавився передовими філософськими ідеями.

         Восени 1750 року письменник повернувся в Україну й почав викладати піїтику (поетику) в Переяславському колегіумі, де запровадив багато нових ідей. Там написав свій перший твір під назвою «Роздуми про поезію й підручник з її мистецтва».

         Через таке новаторство у мислителя  виникли ускладнення стосунків з єпископом Никодимом Срібницьким. Саме за недотримання установлених раніше медотів викладання його звільняють від цієї діяльності.

         Полишивши колегіум, Григорій Сковорода впродовж 1757-1759 років працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари.  Саме тут написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень», що стала  найбільшим здобутком його поетичної творчості.

          В ці роки філософ зближується з життям народу. Часто у вільну часину він мандрував околицями села. Природа тоді була співучасником його роздумів.

         Влітку 1759 року Сковорода приймає запрошення єпископа Й. Миткевича викладати поетику, грецьку мову, синтаксис та етику в Харківському колегіумі, який на той час був найпередовішим навчальним закладом України. Тут він пропрацював 10 років.  І знову відступаючи від принципів навчального процесу його було звільнено.

         Навколо нього сформувалося коло студнтів його шанувальників. Вони збиралися в нього вдома, читали античні твори, писали вірші, співали, гуляли разом за містом в садах.

         Відзначився Сковорода і тут. Замість оцінок викладач писав: «вельми туп», «справжнє безглуздя». Розумників оцінював званнями: «досить гострий», «звєрок востроє» (тобто знання ловить на льоту). Всього у викладача Сковороди було 12 таких градацій. Але незважаючи на це студенти обожнювали свого наставника.

Будучи в Києві єпископ зробив спробу схилити Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва колегіумом. Та Григорій Савич відмовився від пропозиції, адже духовна кар’єра його не приваблювала. Він вбачав істинне буття не в кар’єризмі, а в простому житті, у вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, не бути самолюбивим, щоб зберегти моральну чистоту. Від відверто сказав про це єпископові. А відчувши його незадоволення, одразу попросив благословення на дорогу і пішов з міста.

         Педагогічна справа була покликанням філософа, бо коли в 1766 році йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет – основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник «Вхідні двері до християнської доброчинності для молодшого шляхетства Харківської губернії». Керівник колегіуму намагалися зробити з талановитого викладача «свого», а Сковорода не хотів втрачати зв’язків з учнівською молоддю, плекаючи надію виховати в неї любов до волі та критично ставитись церкви, релігії, суспільства.

         Своєю діяльністю Григорій Сковорода прискорив відкриття першого університету в Україні. Під безпосереднім впливом Сковороди багато учнів пішли вчитися до Петербурзької медико-хірургічної академії, почастішали випадки відмови учнів від духовного сану, як це зробив свого часу їхній учитель.

         На Григорія Савича зводили наклепи, перекручували сказане, приписували такі думки, яких він насправді не висловлював. Заздрість людська терзали спокій Сковороди. Відбулося кілька диспутів, на яких він розумно та дотепно висміяв своїх ворогів. І тоді Сковороду знову звільнили з роботи.  

         З 1769 року Г. Сковорода остаточно залишив офіційну педагогічну діяльність та оселився на пасіці в Гужвицькому лісі і зажив життям пустельника. Відтепер він обрав новий і до того незнаний  стиль життя – мандрівку. І ця мандрівка тривала чверть віку, до самої смерті. Таке мандрівне життя було повне пригод, оповите переказами й легендами.

30 років мандрував Сковорода шляхами України, з торбою за плечима й незмінною флейтою-сопілкою за поясом, навчав людей грамоті, співав їм пісні й передавав живе вчення.

          Слава про Григорія Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалася навіть цариця Катерина ІІ і також забажала його побачити. Через свого поручика Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитися з України в Петербург.

         Посланець цариці застав мандрівного філософа на краю дороги, де той відпочивав і гра на флейті, а недалечко нього паслася вівця.             Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України – мені дудка і вівця дорожчі царського вінця».

         Одного разу все ж таки відбулась зустріч Катерини ІІ з Григорієм Сковородою. Коли Сковорода прибув до царського палацу, його завели в приймальний зал. Коли зайшла цариця, всі присутні вклонилися їй. Крім Сковороди.

Ø Чому ти не кланяєшся мені, запитала його Катерина ІІ.

На що філософ спокійно відповів:

Ø Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся?!

         Одягався він пристойно, але просто. Для сну приділяв не більше чотирьох годин на добу. Прокидався вранці до першої зорі і коли була сприятлива погода  прогулювався за околицями. Через це був завжди веселий, бадьорий, рухливий.  Завжди був усім задоволений.   Вживав овочі та фрукти. М’яса та риби не їв.

         Шанував людей будь-якого віку. Відвідував хворих, утішав печальних. Ділився останнім з бідними. Ніколи нікому не лестив і не любив щоб підлещувались до нього.З оточуючими був добродушний, охочий до слова. З усього виводив мораль.

         Чимало крилатих фраз  із його писань, ставши афоризмами, пішли мандрувати світом:

Ø Ні про що не турбуватись – значить не жити.

Ø Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.

Ø Більше думай  і тоді вирішуй.

Ø Недостатньо, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.

Ø Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого ядовитішого від удаваного друга.

Ø Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний

Ø Не розум від книг, а книги від розуму створилися.

Ø Найбільша хвороба  - хворіти душею.

         Григорій Савич Сковорода  володів поетичним слово. Його поєтична спадщина зібрана в збірці «Сад божественних пісень». Сюди ввійшли 30 віршів, а 20 були віднесені до його філософських творів.

         Тематика різна: релігійні вірші, псалми, роздуми про суть життя, про природу, про суспільну несправедливість, про справжнє щастя.

         У чому полягає щастя? Сковорода не радить шукати щастя «в Америці, чи на Канарських островах, чи в азійському єрусалимі, чи в царських палацах»,  для цього не треба їздити за моря, адже щастя «завжди й усюди з тобою».

         Незважаючи на те, що тоді твори Сковороди не друкувалися, вони ширилися через переписування. Сковороді не треба було шукати читачів – вони його шукали самі. Про що й писав Тарас Шевченко, згадуючи дитинство:

І зроблю

Маленьку книжечку.Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду…

         Він жив  серед народу і для народу. Вчився у нього і вчив його. 

         Протягом  майже тридцяти років, Сковорода мандрував, простуючи курними шляхами Лівобережжя як співець-музикант і вчитель-байкар.

          Останній рік життя Григорій Савич прожив у селі Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка) на Харківщині,  у домі колезького радника Андрія Ковалівського, де і помер  на світанку 9 листопада 1794 року. Ніхто не може пояснити той факт, що він передбачав дату власної смерті й заздалегідь попередив про це знайомих, навіть сам, за кілька днів до смерті, викопав собі могилу… Письменника вважали диваком, але він пішов з життя саме 9 листопада.

         На хресті над могилою, на прохання самого Сковороди написано  «світ ловив мене, але не спіймав».

         Нині село Пан –Іванівка має назву Сковординівка. Там розташований

Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди. Заснований  він був у 1972 році. Музейне зібрання налічувало кілька тисяч експонатів. У ніч із 6 на 7 травня 2022 року російські окупанти знищили музей Григорія Сковороди. Ворожий снаряд влетів під дах будівлі, спалахнула пожежа. Вогонь охопив усі приміщення музею. На щастя, колекція не постраждала, її перемістили заздалегідь в безпечне місце.