18 грудня минає 130 років від дня народження драматурга, автора відомих п’єс Миколи Гуровича Куліша. У 1925 році він був редактором газети «Червоний шлях» у Зінов’євську.
Микола
Куліш народився 18 грудня 1892 року у селі Чаплинка на Херсонщині.
Батьки його були, як він казав
«голота із голот». Батько безкінний селянин, більшу частину життя прослужив у
поміщицьких економія чорноробом і в багатих мужиків поденником. Всю гіркоту
підневільного життя намагався заглушити горілкою
Мати, родом з Полтавської губернії, ще
дівчиною прийшла в Тавриду на заробітки до поміщиків.
З
дитинства, майже з п’ятирічного віку його вже наймали багаті мужики то пастухом
свиней і телят, погоничем коней, нянькою та виконував багато інших робіт.
Коли доріс до
восьми років вступив у народну школу, де вчителі побачили в ньому здібного та
обдарованого учня, а під час канікул знову
служив у багатих.
В дев’ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але
широкоплечий, кмітливий і впертий, природа наділила його хорошою пам’яттю, він весь час дивував вчителів
своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок
В 1905
році він закінчив школу і мав настільки великий потяг до навчаня, що місцева сільська
інтелігенція зібрала для нього в складчину сотню карбованців і відправила
Миколу до міського училища Олешок (нині
Цюрюпінськ Херсонської області).
Через рік у хлопчака померла мати. З тих
пір довелося йому покладатися тільки на власні сили. Вичерпавши зібрані кошти, залишився в чужому
місті без грошей та близьких людей, він потрапив у притулок Олешківського
благодійного товариства, де харчувався крихтами та милостями благодійних
буржуїв. Але такому завзятому підліткові важко було вжитися з опікунами. Через
таку причину, опинився на вулиці. Не маючи постійного місця проживання ночував
по черзі у товаришів, годувався чим коли прийдеться.
Згодом
його прийняли до себе в родину олешківські інтелігенти Невелі. Дітей тут учили
співу, грі на фортеп’яно, віолончелі.
Разом з братами Невелями, шкільними друзями М.Куліш влаштовував музичні й
театральні вечірки, куди приходили і гімназисти і вчителі.
Тут він закохався в Антоніну Невель, майбутню
свою дружину. Також навчився грати на скрипці. На цих вечорах проводились бесіди з друзями про прочитане.
Вперше познайомився з творами Мольєра, Шекспіра та інших прогресивних того часу
письменників.
Не
сподобався він і керівництву училища, в третьому класі за його відвертість, та за те що організував гурток молоді та ще й
не підчинявся начальству, керівництво
училища вважало його бунтарем та політично неблагонадійним. І також виставили
його за двері училища. Це сталося в 1908 році, і ціле літо годувався чим
прийдеться та ночував знову там де приютять.
Позбувшись
місця в училищі Микола Куліш з допомогою прихильних до нього молодих педагогів
вступає до п’ятого класу громадської
чоловічої гімназії. Саме в гімназії починає виявлятися його художній і
літературний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює
карикатури. Також диригує гімназійним хором. Та закінчити цю гімназію йому також не щастить. У 1913 році гімназію було закрито, як
пояснили, що в ній навчались мужицькі діти
- «кухаркины сыны,извозчиков и мужиков». Екзамени довелося складати екстерном.
Микола
Куліш мріяв про подальшу освіту, про університет. Вступивши в 1914 році до
історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Але
почалась перша світова війна.
Микола
попав під мобілізацію, його направили рядовим до 44 запасного батальйону,. Так
як він мав освіту то був переведений до Одеської школи прапорщиків, а в 1915 році маючи чин прапорщика
піхоти був направлений на службу до Смоленскькав запасний батальйон, в
розпорядження головного військового штабу.
Але штабне життя не влаштовує
його і в серпні був відправлений на
фронт. Перед виїздом на фронт одружився з Тонею Невель.
У 1915 році під Смоленськом Миколу Куліша було
тяжко поранено. Одужавши, знову
призначають на службу при штабі полку. Там його дуже любили. Адже він писав у
польовій газеті смішні і дотепні вірші
на генералів і полковників. Також писав невеличкі одноактні п’єси про військове життя-буття,
а солдати розучували ролі і ставили один одному вистави.
По закінченні війни, Микола Куліш
захопився революційною роботою, запалившись ідеєю соціального та національного
визволення України. Повернувшись у вісімнадцятому році до Олешків, був обраний
головою міського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
У липні за гетьманщини був арештований і відправлений до в’язниці, де
знаходився до листопада. Потім був членом Олешківської міської управи, членом
Дніпровського повіт виконкому і завідуючим управлінням народної освіти.
Працюючи
в народній освіті, створює букварик і
читанку за новою методикою, пробує писати новели. Доводилось часто бувати в
селах, на хуторах – налагоджував роботу шкіл, інспектував дитбудинки, читав
лекції. З цих відряджень він повертався сповнений різних вражень, На їх основі писав нариси-роздуми. Ці враження також описані в п’єсі «97».
Будучи
завідуючим відділом народної освіти, дбає про відкриття українських шкіл та
дитячих притулків. За це особистість Куліша викликала підозри, і він потрапляє
за ґрати. Олешківський виконком бере його на поруки.
У квітні 1925 року Микола Куліш опинився в
степовому Кіровоградському краї . Тут , у колишньому Зінов’євську йому доручили очолити місцеву газету «Червоний
шлях». Вже другий рік йшла повним ходом політика українізації і Микола Гурович писав статті й фейлетони, організовував
передплату, пропагував українську мову й культуру. А вечорами писав комедію
«Отак загинув Гуска» та «Хулій Хурина» - ці твори та інші фелєтони та листи ,
написані під враженням від перебування в нашому місті. Життя в «любій моїй, кізячно-болотяній
провінції» давало чимало тем для героїв комедійних творів.
У
комедії «Хулій Хурина» сатирик вивів двох пройдисвітів, що прибилися в Конотоп
і видали себе за кореспондентів центральної газети. Створюються веселі
ситуації, в яких усі, хто зустрічався на
шляху пройдисвітів , з волі автора виявляють себе тупими бюрократами,
обмеженими міщанами.
Однією з перших п'єс, де Микола Куліш розвінчав
тупість міщанства, сміховинність його ілюзій, була комедія "Отак загинув Гуска".
Перед
читачем постає образ Саватія Гуски — колишнього чиновника Московської імперії.
З великим піднесенням згадує він свою службу на
посаді колезького секретаря. Його спогади зворушливі, захоплюючі, бо він мав
певне становище і дуже цим пишався. Дружина, сім дочок і служниця всіляко
підтримують його прагнення вдавати із себе міщанина, зорієнтованого на Москву.
Саватій Савлович ніяк не міг змиритися з новими порядками. Одного дня,
опинившись на безлюдному острові серед розкішної мальовничої природи, наш герой
збадьорився, набрався сили і відверто почав виливати свою злість на
більшовиків, сподіваючись, що його ніхто не почує.
Випадково зустрівшись із рибалками, він
страшенно перелякався, адже вони могли почути його тиради проти нової влади. Та
ще й дружина Гуски Секлета Семенівна налякала чоловіка, що ці люди не рибалки,
а перевдягнені агенти ЧК.
Переляк зробив свою справу, Саватій Савлович чекає на
покарання й відчуває, що прийшла його погибель. Усе це робить Гуску смішним і
жалюгідним, загибель героя — символічна. Він "загинув" як патріот
своєї батьківщини. Стався цей трагічний випадок давно, коли той від української
ковбаси перейшов до малоросійської і своїм благодійником вважав російського
царя.
В
серпні 1925 року Микола Гурович Куліш
переселився до Харкова і проживав з родиною у крихітній квартирці старого
двоповерхового будинку на Михайлівській площі та зосередився на літературній роботі.
В
січні 1927 року був обраний президентом ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) –
найбільшої на той час літературної організації.
Період
з 1927 до 1933 років був для Миколи Куліша часом душевного сум’яття. Він бачив як наростає атмосфера
підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об’єктом
переслідувань. Він реагував на викривлення в політиці, стикався з пихою або
холуйством обивателів-малоросів. Бачачи це, мріяв бачити українську націю
дужою, висококультурною і гордою.
В період від
1925 по 1935 роки написав ряд п’єс, які принесли авторові світову славу: «97»,
«Хулій Хурина», «Зона», «Народний
Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Закут», «Комуна в степах»,
«Вічний бунт», «Маклена Ґраса», «Прощай, село». Щоб побачити що відбувається в
суспільстві в 1933 році вирушив з Харкова до рідної Херсонщини. Через два тижні
повернувся додому пригнічений побаченим. З болем він констатував, що українці
вдруге за десятиліття більшовицької влади вмирають з голоду.
Гнітюче
вплинуло на Миколу Куліша й самогубство Миколи Хвильового. Драматург усю ніч
простояв біля домовини покійного, а дружина після цього згадувала, що заховала
наган, щоб чоловік не повторив вчинку дуга.
У 1934
році будучи на першому Всесоюзному з’їзді
радянських письменників за п’єси
«Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Патетична соната» був
звинувачений у буржуазному націоналізмі. Та ще й звільнили з партії – «за
зв'язок з контрреволюційними елементами», такими як Лесь Курбас. Адже в 1925
році він плідно співпрацював з режисером театру.
Тема «Мина
Мазайло»: художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х
роках XX сторіччя та сатиричне змалювання новітнього міщанства.
«Народний Малахій» - гостра і
безжалісна сатира на пореволюційну дійсність у радянській Україні, глибокий і
трагічний розлад між гаслами революції та реальними наслідками. Ця трагікомедія
була поставлена Лесем Курбасом у театрі «Березіль» та зачіпала гострі питання
ідеології, культурного будівництва, етики і моралі народженого революцією
суспільства
«Патетична соната» - зображення любовної історії на тлі революційних подій.
Через
невеликий проміжок часу виключили зі Спілки письменників УРСР через заглиблення у національну тему Голодомор та репресії, і це не могло не
відбитися у його творах.
До
того ж 1 грудня 1934 року в Ялті помер помер письменник Іван Дніпровський
(Шевченко) – близький приятель Куліша, з яким драматург ділився
творчими планами і особистими пеереживаннями, а також розповідав про побачене
під час мандрівки Півднем України. Куліш поїхав до Ялти, щоб перевезти тіло
свого друга з Ялти до Харкова, але на похорон не потрапив , бой ого затримали
чекісти. Письменника звинуватили в належності до терористичної організації та
вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії С. Кірова.
Нашвидкоруч
зібрану папку обвинувачення долучили до «Справи боротьбістів», за нею проходили
митці Григорій Епік, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний та інші. Усіх звинуватили
стандартним для «кіровського набору» обвинуваченням: державна зрада, зв’язки з
терористичнимми угрупуваннями, націоналізм, причетність до «контреволюційної
бортьбистської організації», яка нібито ставила перед собою мету повалити
радянську владу в Україні. Щоправда,
слідчі виокремили справу Куліша з-поміж інших, дописавши йому участь в ОУН.
Після
катувань драматург визнав усі обвинувачення й написав заяву з проханням
якнайшвидше розстріляти його. Закритий процес над арештантами тривав з 27 по 28
березня. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР
відправила Миколу Гуровича Куліша відбувати десятирічний термін на сумнозвісні
Соловки.
В
ув’язнені на Соловках М.Куліша тримали в одиночній камері без права перебувати
надворі й користуватися тюремним шпиталем. Згадок про перебування Куліша в
ув’язнені мало, історики пояснюють це тим, що його так тримали як «особливо
небезпечного злочинця» в спеціальному ізоляторі й його контакти з іншими
в’язнями були мінімальними.
Микола
Куліш загинув 3 листопада 1937 року в
урочищі Сандормох у Карелії. Багато років дата смерті драматурга була
сфальсифікованою.
4
серпня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Миколу
Гуровича Куліша посмертно за відсутністю складу злочину.
Немає коментарів:
Дописати коментар