ЙОГО ДУША У СЛОВО ПЕРЕЙШЛА

5 жовтня

110 років від дня народження

Богдана-Ігоря Антонича,

українського поета,

 перекладача,  критика

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині в родині сільського священника Василя Кота. У 1919 році (після арешту батька польською владою) Богдан з мамою переїхали на Пряшівщину до материного брата О. Волошиновича. Тогочасні історичні події, зокрема піднесення національного ентузіазму після об'єднання двох молодих держав: УНР і ЗУНР, відбилися на формуванні поета як особистості, а труднощі війни позначилися на здоров'ї хлопця. У звязку з цим він часто і тяжко хворів.

        Крім історичних подій, серйозний вплив на формування Богдана-Ігоря Антонича як поета і особистості мав відомий український художник Лев Гец, який два осанні роки навчав хлопця в гімназії. Щоб доповнити уявлення про талановитість Антонича, слід додати, що він захоплювався музикою, добре грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як "музичне дерево", складав мелодії, малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

        З 1923 року Антонич почав писати твори.

        У 1931 році зявилася його перша збірка "Привітання життя".

    З 1934 року Антонич активно друкується в захїідноукраїнських часописах "Вогні", "Дзвони", "Назустріч", "Ми". Тоді ж заходами Богдана Кравціва видав другу збірку "Три персні", за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка. У цей час він готував до друку чотири книги поезій, працював над малою прозою, писав роман і лібрето до опери, пробував себе у ролі мистецтвознавця.

      У 1936 році Б. І. Антонич видав свою найбільшу прижиттєву збірку "Книга Лева".

      У 1937 році після операції він захворів на запалення легень і 6 липня помер. Був похований на Янівському цвинтарі у Львові.

        У 1938 році були посмертно видані збірки "Зелена євангелія" та "Ротації".

     Уже перша збірка поета "Привітання життя", видана ним у 22-річному віці, привернула увагу читача та критики своєю життєтвердністю, молодістю, красою, образністю, музикальністю, лаконічністю:

         Вітай, життя!  Що більш даєш, і щастя, і красу,

         і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.

         Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу

         м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

                                                                         ("Привітання життя")

      Увагу до творчості Антонича ще привертає той факт, що між першою і останньою (виданою посмертно) збірками його поезій пройшло менше семи років, але й за цей короткий період у естетиці відбулися суттєві зміни: ідеалізовані обставини та краєвиди життя, змальовані в перших збірках, поступилися місцем глибоким філософським проблемам, зокрема роздвоєній природі всесвіту, тузі за ідеалом, який би поєднав красу і дух. До тогож поет ніколи не "поспішав" друкувати написане, бо для нього найважливішою була завершеність композиції, ідії, а не кількість виданих збірок. Тому останні три збірки можна було б розподілити наступним чином: "Зелена євангелія" - це книга природи, "Ротації" - книга міста і цивілізації, а "Велика гармонія" - книга віри.
      Ще однією прикметною рисою творчості Б.І.Антонича, яку виділяють літературознавці, є міфологічність. Слід згадати, що міф - це стародавня народна оповідь про явища природи, історичні події тощо або фантастичні оповідання про богів , обожнених героїв, уявних істот. І творчість Антонича близько споріднена з міфами, зокрема християнською міфологією. У збірці "Книга Лева" він торкається міфів про походження стихій, світил, землі та всього сущого, а в "Зеленій євангелії" та "Ротаціях" переспівує початки існування світу та всього живого ("Перша глава Біблії", "Міф") і апокаліпсис ("Кінець світу", "Сурми останнього дня"). До того ж поета цікавили давньогрецька, єгипетська, індійська, поганська слов'янська міфології. Якщо говоримти про образи Антоничевих поезій, то провідним тут слід назвати образ землі як стихії. На думку поета, із землі народжується життя, земля вічна, земля зберігає таємний сенс існування всього живого, тож саме вона й варта найбільшої шани та поклоніння.
                                              Стіл ясеновий, на столі
                                              слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
                                              Ти поклоняйся лиш землі,
                                              землі стобарній, наче сон цей!
    Слід звернути увагу й на той факт, що у творах Б.-І. Антонича від першої до останньої збірки ставало дедалі менше людських образі, бо, на думку поета, люди - другорядні персонажі, а зовсім не "Царі природи", абсолютно рівні всім іншим живим істотам, такі ж слабкі перед силами стихій. Наприклад, у вірші "Весна" поет ставить в один ряд малого Антонича і траву:
                                               Росте Антонич, і росте трава,
                                               і зеленіють кучеряві вільхи.
                                               Ой, нахилися, нахилися тільки,
                                               почуєш найпотайніші з всіх слова.
                                                                                                       ("Весна")
      У вірші "Автопортрет" Антонич називає себе "захопленим поганином" і "поетом весняного похмілля", і навіть автографом до цієї поезії бере рядки із своєї першої збірки "Привітання життя": "Я все - п'янкий дітвак із сонцем у кишені", "Я - закоханий в життя поганин".
    Іще одна ідея, яка привертала увагу Антонича і вплинула на його творчість, - це давньоіндійська ідея про переселення душ: душа людини здатна перевтілюватися й народжуватися неодноразово в тілі тварини, рослини, іншої людини в залежності від свого попереднього життя, карми. Знаючи це, легко пояснит, чому, визначаючи своє духовне походження, пое каже:
                                              Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
                                              на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
                                                                                                                          ("Вишні")
       

        Таким чином Антонич наголошу, що будь-який, навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, а решту він свідомо успадкує від попередників.
           Отже, творчість Б.-І. Антонича є аполітичною, життєствердною, метафоричною йй міфологічною, а він сам, безсумнівно, одним з найважливіших для української літератури ХХ століття поетів. Показово, що його творчість з великим ентузіазмом була сприйнята поколінням "постмодернізму": І. Римаруком, І. Малковичем, ю. Андруховичем, В. Небораком та іншими, які заявили про себе як цілком аполітичні, зосереджені на естетичних вартостях мистецтва.