МЕЧ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

 

         1 січня минає 115 років від дня народження Степана Андрійовича Бандери, українського політичного діяча, одного з лідерів українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років  

         Ім’я Степана Бандери в результаті тривалої й безцеремонної радянської пропаганди ще й досі сприймається доволі конроверсійно. Недарма учасників того національного-визвольного руху радянська пропаганда називала «бандерівцями». Непоказний зовні, С. Бандера уособлював собою силу духу й відданості ідеї незалежної України.  

         Походив Степан Андрійович Бандера з родини греко-католицького священника, яка мешкала тоді в с. Старий Угринів неподалік Калуша в Галичині. Після закінчення української гімназії в м. Стрий Степан Бандера вступає на агрономічний відділ Львівської політехнічної школи. Студентом він долучився до діяльності підпільної Української військової організації (УВО), а з часу створення у 1929 році Організації українських націоналістів (ОУН), головним завданням якої була боротьба за самостійну соборну Українську державу, стає її членом.

         На початку 1930-х років у галичині крайова організація ОУН провела низку акцій непокори., одним із учасників і керівників яких був С. Бандера.

У відповідь польський уряд вдався до насильницького придушення українського руху – «пацифікації», яка не принесла миру Галичині., а лише сприяла активізації та радикалізації ОУН.

         У 1934 році бойова група ОУН, якою фактично керував крайовий провідник з ОУН у Галичині Степан Бандера, вчинила замах на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Б. Петрацького. Учасників замаху було заарештовано й засуджено до різних термінів ув’язнення. У Варшавському процесі Степана Бандеру засудили на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення.

         І ось у вересні 1939 року розпочалася німецька агресія проти Польщі. Під час авіаційних нальотів адміністрація ниці, де сидів Бандера, поспішно евакуювалася, і йому разом з іншими націоналістами, вдалося вирватися на волю.  Так він опинився аж на Ковельщині, де зв’язався з діючою мережею ОУН, яка почала створювати партизанські загони, готуючись до майбутньої боротьби.

         Навколо С.Бандери сформувалися радикально налаштована опозиційна група членів ОУН. Не знайшовши порозуміння з тогочасним проводом ОУН на чолі з А. Мельником, він очолює новостворений Революційний провід ОУН, який 1940 року на зборі у Кракові утворив ОУН-революціну (ОУН-р). Її нерідко називали «бандерівською».

         На початку німецько-російської війни С.Бандера як провідник ОУН організовує похідні групи, які на звільнених від радянських військ українських територіях мали б налагодити місцеве управління. Він ініціює створення Українського національного комітету для консолідації українських  політичних сил для боротьби за державність.

         Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української держави, але через те, що Гітлер наказав негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників», німці заарештували Степана Бандеру вже за кілька днів після проголошення Акта.     До грудня 1944 року С.Бандера перебував у німецькій в’язниці. Німці хотіли його й очолю вальну ним організацію використати проти Радянського Союзу, але Степан Бандера категорично відмовився проти цієї пропозиції.

         У лютому 1945 року С.Бандеру обрали членом нового бюро Проводу разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ  ОУН  1947 року, і тоді Степан Бандера став знову головою Проводу всієї ОУН.

         Як провідник ОУН Степан Бандера у повоєнний час вирішив далі продовжувати збройну боротьбу проти Радянського Союзу. Він інтенсивно організовує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, підтримуючи контакт із краєм аж до його раптової смерті 15 жовтня 1959 року. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Двома роками пізніше німецька судова експертиза оголосила, що вбивцею Степана Бандери був радянський агент Богдан Сташинський.