Ім’я Олександра Стовби
відоме багатьом не тільки в Україні. Він загинув у свої неповні 23 роки,
виконуючи інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан.
Батько
Олександра Стовби народився в селі Лутківка колишнього Маловисківського району.
Згодом він виїздить на навчання в Дніпродзержинськ, де і познайомився з
майбутньою матір’ю
Олександра – Ніною Петрівною. Згодом родина переїхала до Дніпродзержинська, де
батьки працювали на коксохімічному заводі.
«Я дуже жалкую – писала в листі Ніна Петрівна, - що не народилася в селі. Доземно вклоняюся краю маловисківському за те, що він подарував мені такого чоловіка…»
Народився
Олександр Стовба 19 липня 1957 року у Дніпропетровську. В родині завжди панувала тепла аура довіри, взаємоповаги і розуміння,
культ книги й пам'ять про предківське коріння. .Після закінчення школи і невдалої спроби
вступити до військового училища працював пожежником. Наступного 1975року вступив до Київського вищого
військового командного училища імені М. Фрунзе. Вчився з відзнаками, одержав
погони лейтенанта, служив командиром мотострілкового взводу в одній із частин
Радянської армії. У січні 1980 року лейтенантом був
відправлений в Афганістан.
Ріс Олександр талановитим хлопцем. Ще в дитячі
роки почав писати вірші. Свої
вірші він підписував «А.І.Ст». Звідси – цей псевдонім. Так його називали рідні
й близькі. Але Олександру на відміну від птаха, не судилося повернутися до
рідної домівки і написати ще безліч прекрасних віршів. Його майбутнє 29 березня
1980 року перекреслив Афганістан.
Того
чорно березневого дня взвод Олександра Стовби оточили в районі населеного
пункту Серан. Як згадували товариші по службі, його підрозділ отримав завдання
звільнити кишлак. Але на одній з небезпечних ділянок шляху моджахеди підірвали
дорогу. Машини зупинилися. Перший взвод - Олександра Стовби – отримав завдання
іти горою і прикривати колону.
Взвод
розділили на дві групи, одна з них несла додатковий боєзапас. Колона просувалася
внизу, ущелиною, а взвод Сашка пішов верхнім схилом. Попереду виявився
зруйнований місточок, дорога вперлася в обвалене каміння, що накотилося зі
скелі. Отже для техніки шляху далі не було.
Бійці опинилися на відкритому шматку крем’яної
землі, що добре проглядалася з боку «духів». Тут вони й відкрили шалений вогонь.
Одразу
ж було поранено радиста, потім ще двох військових. І тоді взводний Олександр
Стовба дав наказ усім відійти. Він
першим зрозумів, що його взвод опинився в пастці, з якої живим вийти було майже
неможливо. Потрібно було відважитися, хоч і з втратами, на єдиний вихід: комусь
загинути, а комусь залишитися жити за товариша.
Олександр з собою залишив тільки чотирьох
товаришів, взявши з собою набої та гранати. Останнім дав наказ спуститися
крутим схилом назад… На гори швидко опускалася непроглядна ніч. Нічого не було
видно. І лише коли почало розвиднятися, це вже було тридцятого березня
познаходили тіла уже понівечених солдат.
Про життя Олександра Івановича Стовби
написав художньо-документальну повість сучасний письменник Олексій Дмитренко
«АІСТ: Сильніший від смерті». У ній автор розповідає про життя і смерть поета,
лейтенанта з Дніпропетровщини Олександра
Івановича Стовбу.
Пропоную
увазі
читачів уривок з «АІСТа» Олексія Дмитренка:
«У березолеві-березневі ночі їй постійно вчувалися телефонні дзвінки.
Вона прокидалася, знімала трубку. Але телефон мовчав.
Тільки безперервні тривожні гудки...
А потім посеред ночі мати прокинулася від того, що хтось стоїть
над її ліжком. То був юнак — високий, широкий у плечах. У руках він тримав чи
то книжку, чи то листа. Якусь мить юнак мовчки дивився на неї, а потім почав
розглядати раптом чомусь обірвану, що світилася, лінію життя на долоні...
Лідія Петрівна майже реально бачила його. В них на подвір’ї ніч
крізь ніч електролампочка світить прямо в шибки. Обличчя гостя роздивитися не
вдалося, але в що він був одягнений, добре запам’ятала: кітель кольору хакі,
панама мотострільця.
Від несподіваного передчуття вона схопилася з ліжка, злякано
затермосила чоловіка: «Іване, прокинься мерщій!..»
Той одірвався від сну, розгубленим поглядом роззирнувся довкіл,
але нічого й нікого не побачив. А юнак тихенько повернувся спиною до матері й
попрямував до дверей...
Іван, він же — Іван Андрійович, батько її двох синів, потім весь
день сердився: «Вічно в тебе якісь увижання...»
А наступної ночі вона знову аж кинулася зі сну: хтось підійшов
до її ліжка. Розплющила очі — перед нею стояв усе той юнак. І знову все те ж
мовчання...
Вона розбудила чоловіка. Все повторилося, як уперше. Нічого не
бачачи, той недоспано погойдувався на краю ліжка, а гість повільно віддалявся
до дверей...
І вона у відчаї закричала:
«Та встань же, Іване, затримай його!..»
Удосвіта, знепритомнілу, її відвезли до лікарні. Як для сорока
п’яти літ діагноз був надто жорстокий — інфаркт, нервовий стрес.
Там, у лікарні, нестримна сила материнського передчуття вела її
до телевізора. Розгублена, вся стиснута в клубок, зі сльозами, що текли по
щоках, вона наче б потрапляла то в холод, то в жар, і, геть знеможена, просила,
щоб їй дали подивитися інформаційну програму «Сьогодні у світі».
Сутінки, змішані з відстояною, затаємниченою тишею, огортали
палати. Лікарня завмирала до ранку. Тільки час від часу за якимись дверима
чувся приглушений стогін котрогось із недужих, і в коридорі розлунювали
обережні кроки чергової медсестри...
Невідчепні думки затерзували матір.
Щоб хоч якось відсторонитися від них, заспокоїтися, вона брала
книжку й повними сліз очима читала про південні гори та звичаї, читала і як би
разом із сином блукала далекою землею, яка стала місцем служби її Сашка: в уяві
вона проходила весь шлях, усю дорогу від України до Афганістану...
З болем, тривогою і сподіваннями.
За стопою стопа — слід у слід за сином і разом із сином.
Подовгу, наче застигла статуя, вона вдивлялася у вікно кудись
далеко-далеко, нічого не бачачи й нічого не чуючи, а на губах запікалися рядки
з книжки Лариси Рейснер «Афганістан»:
«Є країни з такою пустельною далиною, з таким вимерлим небом, де
навіть кудись квапитись якось незручно...»
І нестримний плач жорстоким зашморгом перехоплював подих.
А з суботи на неділю — це був передостанній день
березня-березоля 1980 року — матір усю ніч мучили ввижання.
.. .Незнайомі холодні гори, де немає ні
доріг, ні рослин, ні людей. Печери у диких скелях. Мертвий камінь і вітер,
Вітер-афганець...
Та ось на засніженій сопці, дуже схожій на стару селянську хату
під посіченою соломою, якийсь нахабний дикун руйнує гніздо молодого лелеки (в
її рідному селі на Кіровоградщині лелек називали «чорногузами», «буслами»,
«бузьками», а ще — «аістами»), а маленьких пташат той нахаба скидає в безодню.
Невідомо куди полетіла лелечиха-аістиха, і білий аіст один
б’ється, змагається в герці з дикуном.
Мати обдирає до крові коліна й руки, хоче відборонити пташине
гніздо, але перед нею враз стають круті сопки, та ще отой варвар колючим гіллям
норовить виколоти їй очі.
І раптом у цьому жорстокому, неймовірному сні вона згадує
народне повір’я, що його почула в дитинстві: якщо хтось злий скривдить мирного
птаха, посягне на його гніздо, білий лелека-аіст підпалить хату зазіхальника. Й
мати квапливо починає збирати сухе гілля, щоб розікласти багаття під скелею.
Скинений униз, поранений аіст падає до її ніг. Діткнувшись до
людини, він знову набирається сил, вихоплює вогненну головешку і в дзьобі несе
полум’я на скелю.
Спалахнула, горить шерсть на дикуні, його, хижака, геть усього
огортає полум’я, от-от він задихнеться від диму. Мати чує несамовите виття.
Вона усвідомлює, що це просто сон, вона все відчуває, розуміє, і все ж
намагається ухилитися, закритися від хижака пасмом смоляної коси. Й у ту ж мить
гострий біль проймає все тіло й душу — чорніючи в огні, дикун із останніх сил
розмахується головешкою, скидає зі скелі хороброго птаха, від чого щось гаряче
впивається матері в очі...
Ліда Петрівна зіскакує з ліжка. Ввижання чіпке, не зникає. Все
затягується в багряний траурний дим. Не стає сил навіть для крику...
Від чогось страшного затерпла душа й серце, а потім ураз мати
вся здригнулася, благально прошепотіла:
«Сашку, Сашунько, рідний мій Аісте...»
Було близько десятої ранку.
Це вона чітко згадала пізніше, через тиждень, коли до
Дніпродзержинська привезли цинкову домовину, а в ній — закритій, лише з
невеличким вічком — тіло її сина. І бойовий побратим Саші — лейтенант
Параскева, також Сашко, передав їй годинник з розбитим склом. Наручний годинник
її загиблого сина. Стрілка на циферблаті, що світився, зупинилася на позначці,
від якої обімліла душа: 8 година 58 хвилин...
Саме в таку годину матері привиділося, що стоїть вона вся в
крові; саме в такий час у чужих, несходимих горах, де мертві скелі та холодний
камінь, прикривши собою відхід юних воїнів, глянув ув очі смерті її Олександр.
В гірській ущелині Дігаль, побіля Джелалабада…»
29 березня 1980 року лейтенант Олександр Стовба героїчно
загинув. Додому повернулись його вірші, в яких яскравими світлинами відбилась
юнацька бентежна душа.
Є також
книга Ю.Нефьодова «Вулиця молодшого сина».
Сам Олександр Іванович Стовба
хоч і написав багато, за життя не
друкувався. Вже після трагічної смерті вийшли його поетичні збірки. Вірші Олександра Стовби, літературний псевдонім якого був
АИСт, вперше були надруковані вже після його загибелі. Перша маленька
книжечка «Песня грозы сильней», підготовлена стараннями матері поета і відомого
письменника-фронтовика, дніпропетровця Михайла Селезньова, побачила світ в
місцевому видавництві 1981 року. Вже через рік у Москві вийшла друга книжка, а
потім ще декілька. У березні 1984 року Олександра Стовбу посмертно було
прийнято членом Спілки письменників
На слова Покладено музику та
створені пісні, такі як «Якщо замовкне співак», «Батьківщина», «Мама»,
«Звичайний день» та ін..
Немає коментарів:
Дописати коментар