ЙОГО НЕ ЗЛАМАЛИ АНІ КОНТАБОРИ, АНІ КАРЦЕРИ

 6 січня виповнюється 85 років від дня народження Василя Семеновича Стуса – людину, якого радянська система згноїла у своїх концтаборах.

     Трагічна доля судилася Василю Стусу – талановитому українському поету, прозаїку, перекладачу літературознавцю, правозахиснику, одному з найактивніших представників українського руху 1960-х років.    

         Народився           Василь Стус на Святвечір 6 січня 1938 року, у мальовничому селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині. Але за паспортом він зареєстрований 8 січня, бо мати - Їлина Яківна Стус вирішила не дратувати владу збігом дня народження з днем великого релігійного свята. В сім’ї Василь був четвертою і останньою дитиною. Мати поета була дочкою заможного селянина, алевсе своє життя вороже та зневажливо ставилася до радянської влади. Її батько довго не бажав вступади до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки. Отже дух незламності  закладений був саме з дитинства від дорослих.

         Батько поета – Семен Дем’янович Стус – сиротою-бідняком прибився ще в двадцяті роки до цього села з червоноармійцями. Спочатку сім’я мала немалі статки, які залишилась від діда, але на початок тридцятих років, в період голоду, Стуси вкрай збідніли.

         В 1937 році, аби уникнути примусової колективізації, батько поета перебрався до міста Сталіно (тепер Донецьк), де йому вдалося завербуватися на один з хімзаводів. Маленького Василя, який з’явився на світ вже після його відїзду, спочатку виховувала матуся, а коли вона поїхала до чоловіка в Сталіно    - доглядала та виховувала тітка.

         Тільки восени 1940 року батьки змогли забрати молодшого сина та його сестру Марію до міста.   На новому місці Стуси так і не В 1937 році перебрався до міста Сталіно (тепер Донецьк), де йому вдалося завербуватися на один з хімзаводів. Маленького Василя, який з’явився на світ вже після його відїзду, спочатку виховувала матуся, а коли вона поїхала до чоловіка в Сталіно        - доглядала та виховувала тітка. Тільки восени 1940 року батьки мали змогу забрати молодшого сина та його сестричку Марію в місто. На новому місці родина Стусів так і не змогла освоїтися. Їхня релігійність і дотримання вікових селянських канонів прирекли їх на становище "білих ворон". В родині розмовляли тільки українською мовою.

         Так як Стусові батьки були дуже релігійними і жили по-Божому між собою і людьми. А материні пісні зробили душу хлопця чутливими до поезії. Із маминих пісень виростали і перші патріотичні переживання. В нестатках почала вимальовуватися доля рідного народу та України.

         Дитинство, війна, голод, злидні, несправедливість, безправність українських селян на своїй землі  закарбувалися в пам’яті майбутнього поета

          «Все моє дитинство пройшло з тачкою, - згадує поет. – важко жили, мало не пропали. Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був як пес. Пам’ятаю коржі зі жмину, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тяжко, голодно.   А треба пхати тачку. Пам'ятаю, як мати плакала, оскільки в неї була одна рвана, латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили Бог знає, в чому. Пам'ятаю, як у 1946-1947 роках пас чужу корову – мене за це годували. Я знав, що мама голодна, - і не міг їсти один, просив миску додому, щоб поїсти з мамою разом. Якось поніс миску, а мама почала лаяти мене дуже сильно, плакала, веліла, щоб я так не робив більше. Адже їй дуже хочеться їсти – і дивитися на їжу їй було боляче. А мені ложка не лізла до рота».

         Важкі умови існування формували в нього співчуття, прагнення допомогти іншим. Василько став наполегливо вчитися. Адже він знав, що «мамі – тяжко, татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – але доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити».

         У 1944-1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. В шкільні роки Василь Стус був скоріше звичайним радянським школярем. Він охоче ходив на заняття, блискуче навчався і був одним з улюблених учнів у викладачів. Старша сестра Марія згадувала, що Василь "любив виступати на зльотах піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх вигадував.

Люди дивувалися:

- Це, мабуть, син якогось райкомівця чи обкомівця? "

- Та ні, відповідала вчителька, - батько в нього простий слюсар, а мати домогосподарка.

         Василь любив грати в футбол. З предметів – історію. Багато читав. Грав на гитарі.»

         Закінчивши школу зі срібною медаллю,  Василь робить спробу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Але так як він на рік раніше пішов до школи то в нього не у нього не вистачало одного року і йому відмови в прийнятті документів. У розпачі Василь повернувся до міста Сталіно і  без екзаменів вступив на історико-філологічний факультет місцевого педінституту. В студентські роки Стус був членом літературного об’єднання «Горизонт». Ця група протистояла російськомовному середовищу. Викладачі вишу  давали Василеві, як наполегливому і працездатному студентові,  книги з власних книгозбірень.  Так він познайомився з ранніми творами Павла Тичини, Максима Рильського, заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського, Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари.  Хвильового, Підмогильного Винниченка, Куліша.  Все це стало можливим завдяки поблажливості каральних органів до студентів-українців, які навчалися в русифікованому Донецьку.

         В ці роки й з’явились перші вірші молодого поета. Його успішний дебют у київській "Літературній газеті" ("Літературна Україна"), що відбувся у рік закінчення вишу, здавався багатообіцяючим.

          Закінчивши в1959 році з червоним дипломом інститут, двадцятиоднорічний Василь Стус, аби дати можливість однокурсниці залишитися у Донецьку, їде працювати за розподіленням, вчителем української мови та літератури у  семирічну школу села Таужне Гайворонського району нашої Кіровоградщини. Пропрацював він в Таужному два місяці. А вже в жовтні поета призвали до війська, де служив він на Південному Уралі. На уральському холоді він втратив фалангу безіменного пальця, після чого вже ніколи не міг грати на гітарі.

         Після армії повертається на Донбас і йде викладати українську мову і літературу до Горлівської школи № 23. Через рік працює редактором газети «Соціалістичний Донбас». А у вересні, після того як відмінно здав екзамени, вступив до аспірантури Інституту літератури АН імені Тараса Шевченка.    Знайомство Василя Стуса з відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство» - Іваном Світличним дало можливість познайомитись та ввійти в коло творчої інтелігенції «шістдесятників». У 1964-1965 роках Світличний згуртував навколо себе творчу українську інтелігенцію.  Тут Стус познайомився з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Аллю Горською, Миколою Холодним, Ліною Костенко,  та іншими.

         На цей час поет мав вже і свій власний доробок. Друком вийшли кілька його поетичних збірок. Його творчість всім подобалась, але поет намагався не дуже часто друкуватись. Адже побоювався критики. Поетом себе не називав, лиш казав, що  пише вірші.

         У ті роки поезія Стуса та й багатьох свідомих українських літераторів не могла вільно друкуватися. Недовга «хрущовська відлига» закінчувалась і їй на зміну прийшло переслідування всього нового, не сумісного з атмосферою брежнєвського застою. Найкращі представники української молоді не мирилися з цим і виступали на захист відродження та розвитку національної культури України. 

          Йшов час коли знову почалися арешти, суди, ув’язнення, які були схожі зі сталінськими, тому що звинувачення були  неправдивими і судили не за злочин, а лише за справедливі переконання.

         В цей час Василь Стус , який завжди був за справедливість та правду не залишається осторонь. Він своїми виступами відкрито захищає несправедливо засуджених. Та й у  віршах Василя Стуса наростала конфліктність зі світом.

         Переконливою причиною було й те, що у кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих  предків» і київські правозахисники організували мітинг на оборону заарештованих товаришів. Василь підтримав протест Івана Дзюби відносно арештів української інтелігенції. Він крикнув у залі: «Зараз я звертаюсь не до українців, а до тих інших народів, які сидять тут, - до росіян, євреїв… Учора схопили українців – завтра прийде ваша черга. Досвід історії вчить, усіх, тому допомагайте боронити українців, цим ви виступите не тільки за діло правди, але й захистите своє власне завтра, свою свободу!...»

         Після цього виступу на концерті,  15 вересня 1965,  його як  «нетипового письменника» виключили з аспірантури. В наказі про виключення зазначалося: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

         От і почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали. Друкувати перестали. Але Стус продовжував писати й активно виступати проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи.

          Щоб не сидіти без діла з вересня по листопад працював у будівельній бригаді, потім – кочегаром в Українському Науково Дослідному Інституті садівництва у Феофанії під Києвом. З січня 1966 року працює науковим співробітником Центрального державного історичного архіву  міста Києва. Звільнений звідти він був за «власним бажанням», як він писав «за безсовісними, здається, наполяганнями товариша Зубкова з Інституту літератури».

         Незважаючи на утиски та переслідування, Стус пише й продовжує активну громадську діяльність. Як він  признається: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».

         Нова хвиля репресій розпочалась операцією КДБ «Блок». Лище 12-14 січня 1972 року ця операція поклала край руху шістдесятників і самвидаву. Тоді у Києві та львові заарештували чотирнадцять осіб. Серед них був і Василь Стус.

         13 січня 1972 року письменника заарештували. Обшук у квартирі Василя Стуса тривав увесь день. Увечері в перевернуте догори дном помешкання повернулися дружина і син. Малий дмитрик, злякавшись незнайомих чоловіків у формі, сховався за кріслом і стріляв по них з іграшкового лука. «Ану слідите за рєбьонкам!» - крикнув один з кадебістів.

         Уранці наступного дня Василя Стуса заарештували і доправили до внутрішньої тюрми КДБ (нині – будівля СБУ на Володимирській, 33). Слідчий Логінов постановив порушити проти поета кримінальну справу за статтею 187 Карного кодексу УРСР – «поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Прокурор УРСР Глух підтвердив, що Логіновим «по справі зібрані достатні докази про те, що Стус на протязі 1968-1971 років виготовляв та розповсюджував документи та вірші, що зводять наклепи на радянський державний та суспільний лад».

         Після принизливих обшуків Стуса повели у камеру: кам’яні стіни, маленьке віконечко під стелю, паркет, у кутку – п’ятилітрова каструля, нари і тумбочки.

         Слідчий Логінов розпитував про збірки віршів, статті, зокрема «Феномен доби», листи на захист ув’язнених та інше. Після допиту Василь Стус поставив умову – повернути йому вилучений томик Ґете, інакше він відмовляється говорити зі слідчим.

         Патріот намагався боротися проти несправедливості, висловлював протест проти нової хвилі арештів і сфабрикованих судових процесів. Але органи влади не були згодні з думкою надто емоційного поета. І 7 вересня 1972 року Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду винесла свій вирок: «позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки». Покарання ув'язнений відбував у мордовських та магаданських таборах.

         Безправ'я та постійний нагляд пригнічували поета, але саме неволя дала йому новий творчий поштовх. у безсонні камерні ночі він писав багато і легко. У  таборі та на засланні Стус створив близько 1000віршів, 400 перекладів творів.

         Звільнившись письменник ніде не міг довго працювати – керівництво боялося  приймати на роботу «злочинця». Всі вищестоящі керівники відмовлялися з ним розмовляти, колеги-письменники відверталися. Допомогти ніхто не мав бажання. Такі стреси спричинили ускладнення хвороби. Свій біль поет переливав на папір.

         Минуло небагато часу і Василь Стус отримує другий тюремний термін. 2 жовтня 1980 року Судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду письменнику призначили покарання: десять років таборів особливого режиму та п'ять заслань – Василь Стус отримав за головування у 1979-1980 роках в українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод щодо захисту прав людини. Покарання він відбував на Уралі в селі Кучіно Пермської області. Так влада свідомо і жорстоко ізолювала бунтівника, поета і борця за справедливість.  Там ув’язнений Василь Стус і провів останні роки свого життя. Стус не погоджувався на свободу в обмін на компроміс: а для цього потрібно було пообіцяти владі більше ніколи не йти їй наперекір.

         Будучи далеко від дому він тяжко переживав розлуку з сім’єю та рідним краєм. Він бачив їх у снах і розумів, що вже ніколи не повернеться до найдорожчих для нього людей, які його люблять і ніколи не зрадять. Він писав: «народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя».

         Життя поета-бунтівника обірвалося в уральському таборі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.

         Новина про таборову смерть В. Стуса розлетілася по всьому світові – 5 вересня про це сповістили все закордонні радіостанції. В Радянському Союзі офіційно не було сказано, лише декілька друзів Стуса зібрались в його київській квартирі, щоб вшанувати пам'ять поета.

         Причина смерті до цього дня не відома. Існує лише декілька версій. Як згадував потім в’язень Бородін: «Я бачив Василя Стуса живим останній раз. В карцері він оголосив голодовку. На слідуючу ніч на прохідній, надриваючись вила вівчарка. Причину його смерті не знає ніхто. Дійсна причина смерті Василя стуса в камері-одиначці залишається таємницею».  А як казав один з кадебістів: «серце не витримало, так буває». За думками деяких дисидентів – це було вбивство. І навіть не випадково. Адже Кремлю було вигідно умертвити українського поета. Адже незадовго до смерті відомий німецький письменник Генрих Белль   видвинув Стуса на здобуття нобелівської премії - найпрестижнішої літературної премії. Її присуджують в кінці року і тільки живим. А в перші дні осені 1985 Стуса не стало. Зробили так, щоб світ не дізнався про Василя Стуса.

         Він повернувся в Україну холодним осіннім днем 1989 року. Повернувся в домовині. Такої скорботної багатолюдної жалобної процесії Україна на бачила з часу, коли прах Тараса Шевченка перевозили з Петербурга до Канева через Київ.

         Це було 19 листопада 1989 року у Києві На Байковому кладовищі. Там відбулося перепоховання політв’язнів Василя Стуса, Юрія литвина й Олекси тихого.

         Тисяча людей зустрічала у аеропорті «Бориспіль» труни з тілами закатованих українців. Згідно з радянськими законами, тіла в’язнів передавали родинам лише після закінчення терміну.

         Місцеві органи влади у Пермській області влаштовували серйозні перешкоди перепохованню: брехали про епідемію у Чусовському районі, не поспішали із виготовленням труд, пробили колеса машини… Включно з паперовою тяганиною, процес перепоховання тривав майже три місяці.

         Після довгих бюрократичних перепетій син Василя Стуса Дмитро, режисер Станіслав Чернілевський та Василь Ґурдзан 17 листопада почала викопувати труни…

         Відспівували Василя Стуса, Юрія Литвина і Олексу Тихого у Свято-Покровській церкві на Подолі. Несли труни Володимирською вулицею повз КДБ на Байкове кладовище. У процесії взяли участь понад 100 тисяч осіб.

         Він повернувся до свого народу. Навіки.