У ніч проти 4 вересня 1985 року, у карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області,за нез’ясованих обставин зупинилося серце поета Василя Стуса.
Василь Семенович Стус віддав своє
коротке й трагічне життя за правд, за свої переконання і незалежність свого
народу.
Народився на Вінниччині, закінчив
історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Переїхавши
до Києва вступив до аспірантури Інституту культури ім.. Т.Шевченка.
Він займав активну громадську позицію, різко виступаючи проти репресій з боку влади.
«… Обшук у квартирі Василя Стуса
тривав увесь день. Увечері в перевернуте
догори дном помешкання повернулися дружина і син. Малий Дмитрик, злякавшись
незнайомих чоловіків у формі, сховався за кріслом і стріляв по них з
іграшкового лука. «Ану следіте за рєбьонкам!» - крикнув один з кадебістів.
Уранці наступного дня Василя
Стуса заарештували і доправили до внутрішньої тюрми КДБ. Слідчий Логінов
постановив порушити проти поета кримінальну справу за статтею 187 Карного
кодексу УРСР» поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський
державний і суспільний лад». Прокурор УРСР Глух підтвердив, що Логіновим «по
справі зібрані достатні докази про те, що Стус на протязі 1968-1971 років
виготовляв та розповсюджував документи та вірші, що зводять наклепи на
радянський державний та суспільний лад».
Після принизливих обшуків Стуса
повели у камеру: кам’яні стіни маленьке віконечко під стелею, паркет, у кутку
– п’ятилітрова каструля, нари і тумбочки.
Слідчий Логінов розпитував про збірки
віршів, статті, зокрема «Феномен доби», листи на захист увязнених та інше.
Після допиту Василь Стус поставив умову – повернути йому вилучений томик Гете,
інакше він відмовиться говорити з слідчим.
Засуджений до 5 років ув’язнення і 3
років заслання, він у камері попереднього увязнення київського КДБ перекладає
поезії Гете.
Вийшовши на волю у
1979 році, В.Стус очолив другий склад Української Гельсінської групи, за що в
1980 році його знову заарештували.
Під час цього ув’язнення у Василя конфіскували листи, записи та вірші. Закордонне представництво Української
Гельсинської групи інформувало, що впродовж останнього року поет надіслав
родині прощальний лист, були заборони побачень з рідними, тривала критика у
пресі. Упродовж усього часу тримання Стуса під вартою однодумці оголошували
голодування, аби повернути йому рукописи (зокрема, першу хвилю голодувань
підняв Паруйр Айрікян 30 жовтня 1976 року).
Василь Овсієнко
перебував в одномі бараці з Василем Стусом. Ось
уривок з його спогадів про ті страшні дні.
«2 вересня нам з
робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись
звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу…Та хоч
знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим
покаранням».
Естонець Енн Тарто ввечері забирав
готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що
Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам
сказав лікареві Пчельнікову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро
з серцем,
У протилежному
кінці коридору, навпроти, в робочій камері №7 , працював Левко Лук’яненко.
Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василью, здоров!»або: «Ахи!».
Васильвідгукувався.
Але 4 вересня він не відгукнувся.
Натомість близько 10-11-тої години Левко почув, що в коридор запасним ходом
зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова,
начальника режиму майора Федорова, кегебістів Афанасова, Василенкова. Відчинили
двері, про щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична тиша.
Упродовж кількох днів ми з різних
приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельнікова. Нема кегебіста Василенкова. Нема
майора Журавкова. Обов’язкиначальника
виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про стуса відповідає: «Ми не
обьязани отвечать вам о другіх заключьонних . Єто не ваше дело. Его здесь нет».
Ще теплилася надія, що Стуса
відвезли в лікарню на станціюВсехсвятська. Але в кінці вересня мене самого
завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може,
повезли кудись далі?
5 жовтня викликають мене два
кегебісти – якийсь місцевий (схоже Зуев чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що
приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому
числі Стуса.
-
Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним
може трапитися.
Отут і моє серденько впало…»
Через
чотири роки прах поета був перепохований у Києві.
9 листопада 1989 року у Києві на Байковому кладовищі
відбулось перепоховання політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси
Тихого.
Тисяча людей зустрічала у аеропорту «Бориспіль»
труни з тілами закатованих українців. Згідно з радянськими законами, тіла
в’язнів передавали родинам лише після закінчення терміну.
Місцеві
органи влади у Пермській області влаштовували серйозні перешкоди перепохованню:
брехали про епідемію у Чусовському районі, не поспішали з виготовленням трун,
пробили колеса машини.. Включно з паперовою тяганиною, процес перепоховання
тривав майже три місяці.
Після
двох бюрократичних перепетій син Василя Стуса Дмитро, режисер Станіслав
Чернілевський та Василь Гудзан 17 листопада почали викопувати труни…
Відспівали
Василя Стуса у Свято-Покровській церкві на Подолі. Труни несли Володимирською
вулицею повз КДБ на Байкове кладовище.
Немає коментарів:
Дописати коментар