ІМПЕРАТОР ЗАЛІЗНИХ СТРОФ

2 лютого

125 років від дня народження

ЄВГЕНА МАЛАНЮКА,

українського поета, 

                              мистецтвознавця, літературознавця         

Самобутній поет, літератор, полум’яний публіцист і громадський діяч Євген Филимонович Маланюк закликав український народ до боротьби за визволення, вірив у його перемогу й оспівував самостійність і суверенітет України.

         Народився Євген (себе він називав Евген)Маланюк У Новоархангельську поблизу Єлисаветграда. Мати поета походила зі збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. Батько, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю у містечку. Не маючи за плечима ні університету, ні навіть гімназії, він завдяки природному розумові й самоосвіті вибився у перший шерег місцевої інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет,кохався в історії.

         Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові. Як свідчить сам Є.Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. У юнака сформувався справжній культ читання. Закінчивши Єлисаветградське реальне училище (1914), навчався в Києві у військовій школі (1914-1917). Воював на Західному фронті в лавах російської армії. Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни, тричі доводилося здавати ворогові Київ, був «кривавий листпад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося по 5-10 бійців, а полки нараховували 50-60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятипятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон. Із 1920 року Євген Маланюк опинився у вимушеній еміграції.

         Молодий письменник прагнув стати одним із творців національної державотворчої ідеї і, осмислюючи причини збройних поразок, схилявся до висновку, що національній еліті не вистачало теоретичного обґрунтування сутності й мети українського національного руху. Ці думки знайшли своє відображення в його поезії: «На хресті слова розіп’ятий

Цвяхами літер…»

         Протягом довгого і складного життя, зітканого з «переходів та ісходів» Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. Свідчення тому – низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой – Україна. І то однаково стосується творів, у яких поет величає її Степовою Елладою.

         У Подебрадах (Чехія) 1924 року поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ наступна книга поезії «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни – такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче й зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи. Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих уже збірках, у книгах, що з’являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934; «Перстень Полікрата» 1939), Євген Маланюк заглиблюється в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю й державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу», розспіваність, плебейство.

         1945 року Євген Маланюк змушений був залишити домівку, сім’ю й податися у другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже в Німеччині. Минуло майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенбурга Євген филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції – Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945-1949 років працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні.

         Під кінець сорокових люди все частіше від’їздили з таборів: хто до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до США. В одному із транспортів 1949 року відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк. Нелегко склалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку4 в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію у 1962 році. У США були видані поетичні збірки Є. Маланюка «Влада» (1951), «П’ята симфонія» (1953), «Поезії в одному томі» (1954; до цієї книги була включена збірка поезій «Проща»), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів «Перстень і посох», що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті.

         Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці (Нью-Джерсі), яке часто називають українським пантеоном.