30 БЕРЕЗНЯ

  ТЕПЛИЙ ОЛЕКСІЙ

Хоч  з попередніми святами – Обертінням,  Явдохами та Сорока Святими – також пов’язували прихід весни, але межею, коли тепло мало остаточно перебороти холод, вважався день святого Олексія – чоловіка божого, що припадає на 30 березня. Найчастіше в народі цей празник називали Теплим Олексою.

         Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначалось,більшість селян все ж остерігалось працювати, «аби не розгнівити весну». Виняток був лише для пасічників. Вони керувались давнім прислів’ям: «на Теплого Олексу діставай вулики ».

         Оскільки бджолярство в Україні віддавна вважалося традиційним промислом, то існувало безліч обрядових дійств. Найбільше їх припадало на день святого Олексія. В цей день кожен пасічник – хоч би якою була весна – ранньою чи пізньою – вважав за обов’язок неодмінно винести з омшаника вулики.  Робилося це з численними молитвами й заклинаннями, які передавалися від діда-прадіда.

         Однак в етнографічній літературі є безліч порад та рекомендацій бджолярам, які мали своїх авторів. Найвідомішим з них є «Сказання про бджіл , що його зібрав і уклав ієрей Данило Гирман. До речі, майже всі церковні служителі раніше тримали бджіл, оскільки вони вважалися «божим створінням».

         Одна із порад, що дає «Сказання», звучить так: «А коли будеш випускати бджіл на святого Олексія, чоловіка Божого, то посеред пасіки викопай дернину малу і обнеси пасіку тією дерниною тричі. За третім же разом торкнися тією дерниною до кожного вулика і мов так: «Як тая земля не може рушити з цього місця і мислі тієї не має, так від моєї пасіки нікуди різно не мислили іти рій і порій від мене, господаря свого, через Боже повеління і за молитвами святого Зосима».

 Дернину годилося покласти на старе місце і приколоти шворнем, до якого припинають коней, а на вічко покласти щучу голову і ще раз помолитися: «Як  тая риба в морі гуляє-буяє, родюча, плодюча і весела, та би мої бджоли гуляли і буяли веселі, плідні й родючі; як щуки-риби всяка риба боїться і лякається, так би і від моїх бджіл чужі бджоли лякалися і міцно втікали молитвами святого Зосима».

         Спогад по святого Зосима не випадковий. Віддавна він, як і Савватій, були покровителями бджільництва.

         Перед тим як виставити вулики, на пасіці вивішували образи опікунів, а під ними клали дишля, приказуючи: «Як уже  цьому дереву на пні не стояти, гілля  не пускати, листом не зеленіти, з вітром не шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям до трьох днів з віка не летіти, чужих пасік не шукати, мене, хазяїна, держатись. Я вас, мої, рої, буду в бджільнім домі збирати. Приносьте, бджоли, віск Господеві на свічку, а мед людям на пищу».

         Перед тим як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах молитвою: «Нуте ви, бджоли, готуйтесь,бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на пожиток!»

         Крім пасічників, свято Олекси празнували рибалки. Рано-вранці вони йшли до річки й спостерігали, бо ж «на Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває». За повір’ям, хижаки у цей час вельми кволі, їх можна впіймати голіруч. Але хто це зробить, «тому весь рік не бачити улову», бо «хто не почитає святого Олексія – чоловіка Божого, тому риба на руку не піде».

         Пошановували Теплого Олексу й мисливці. Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва ведмеді й ідуть шукати поживи, а лисиці переселяються зі старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі й глухі – «ходять, як у мариві: їм, бач, кури сняться». Тому мисливці й сподівалися на легку здобич.

         Кожне березневе свято пов’язане з тим чи іншим видом птахів. Одне з прислів’їв  рече: «На Святого Олексія крук купається». За повір’ям, ця птаха, скупавши своїх діточок, відпускає їх у самостійне життя, благословляючи, щоб вони чесно жили, щоб «Крук  крукові очі не довбав». Опріч того, на Олексія намагалися затримати журавлів. Щоб птахи оселялися в селі, дітвора, помітивши журавлиний ключ, кидала долі червоного пояса, приспівуючи:

Колесом, колесом,

Над червоним поясом!

Або:

Журавлі, журавлі, колесом, колесом,

Ваші діти за лісом, за лісом!

         Вірили, що птахи, зробивши кілька кругів, далі не полетять. В інших місцевостях дітлашня, вибігаючи поперед ключа, юрмилася і покрикувала:

-         Журавлі, журавлі, я вам дорогу перейду!

На Київщині дівчата, зав’язавши вузлики на хустках, кидали їх попереду птахів або ж піднімали вгору, вигукуючи:

-         Журавлі, журавлі, ми вам дорогу перев’язали!

На Поділлі дівчина, котра вперше побачила птаху, гукала: «Веселик, веселик!» - щоб цілий рік бути веселою. А коли вона скаже: «Журавель!», - то журитиметься аж до наступної весни.

Ці та інші обрядодії  підтверджують глибоку повагу народу до благородних птахів і шляхетне загалом ставлення до природи. Як бачимо, нам є чому повчитися у своїх пращурів.

На честь Теплого Олексія, чоловіка божого, що мандрував по світах і спізнав нелегкого життя, - у народі складали перекази й пісні.

Ой є в Бога велика сила,

Та оженила мати по неволі сина.

Син не хотів по неволі жити,

Пішов у пущі сім літ блудити.

Ходив же він сім літ, не пивши, не ївши,

А прийшов додому, як земля зачорнівши.

Мати з батьком сина не познали,

Свого сина старцем назвали:

-         Ой синочку ж мій, гуркій на світі,

Як ружові квіти….